Домонтович у «Без ґрунту» описав моє рідне Дніпро так, що я не втрималась — і розплакалась:Тільки тут в цьому південному степовому місті аромат панує над усім. І серце, повне пам’яті про пишне буяння квіту, назавжди зберігає згадку про світ, який сьогодні став інший. Я сідаю на маленький відкритий вагон трамваю, рейки якого, прокладені на проспекті між двома смугами бульвару, простяглися на кілометри. Кондукторка, в червоній хустці й балетках, пробігає вздовж вагону по довгій приступці. Мигтять товсті засмаглі ноги. З шкіряної великої торби, що висить у неї через плече, гадючками виповзають барвисті паперові стрічки. Дівчина сюрчить. Вагон рушає. Дзижчить і співає сталь, дзеленчать ланцюги, похитується вагон. Ліктем правої руки я спираюсь на жовте поруччя лави. Степовий вологотеплий вітер дме від Дніпра, гойдає листя дерев, м’яко тулить ніжні свої долоні мені до обличчя, пестить чоло, перебирає, куйовдить волосся і невловимим, ледве відчутним дотиком, прослизнувши по устах, шепотить лоскотливо в ухо. Я примружую очі, щоб цілком поринути в відчуття насолоди од вітру, сповненого пахощів соняшного світла. Можливо, що я задрімав, бо, коли я розплющую очі, вагон стоїть на зупинці. Ми вже з’їхали на гору. На порожньому просторі гори, відкритому для вітрів, куряви й сонця, між тоненькими стовбурами молодої посадки, на жовтих грудках скопаного ґрунту пасуться кози. На тлі сірозеленого обшару я бачу перед собою похмуру тінь недобудованої кам’яниці. Я бачу чорні провалля віконних щілин, темноцегельний кістяк стін, бляшаний дах, що іржавіє, повиснувши на оголених ребрах перекриття. Цю кам’яницю, призначену для міського музею, почали будувати ще перед Першою світовою війною, тоді кинули, і так вона лишилась стояти сумною й безглуздою руїною. Химерна згадка нездійснених передбачень, чорна і глуха пустка, нужник для перехожих, притулок в закутках сутеренів, між горбатими купами сміття, для повій, волоцюг і безпритульних. Вагон з вищанням викреслює півколо дуги й повертає ліворуч. На горбку, над пологим схилом гори, за зеленавою купкою дерев, пам’яткою потьомкінських проєктів химерної імперії «греко-росів», «Візанто-Росії», одкрився передо мною сухий, в прямих лініях виконаний, стрункий профіль катедрального Собору.