Залишу це тут для історії. Сьогодні я епічно йобнулася разом з конем. Це відбулося доволі несподіваним для мене чином. Я поїхала в ліс, слава Богу, в шаломі. На улюбленому чотирирічному коні, який такий золотко, гарнюсенький, слухняний, з чудовим галопом. Дорога не надто слизька, якраз зручно - такий м'який, пружинистий ґрунт, по якому супер зручно галопувати. І тут раптом ми повертаємо, доволі плавно повертаємо, і раптом з-під коня уходять ноги, і в наступну секунду я розумію, що ми вже разом ковзаємо по дорозі, потім він скакує, а я залишаюся лежати, і світ навколо мене якимось дивним чином вращається. Я не знаю, що з цим робити. Потім я усвідомлюю, що я лежу поперек дороги, тримаю коня за повід таким чином, що якщо я його хоч трошки потягну, він наступить мені на живіт. Е, ні, думаю. Це не дуже гарно. Треба якось вставати. Встаю, мене шатає, як ніколи в житті. Я навіть п'яною не відчувала такої дискоординації. Я вчепилася в коня, в шию, і бачу, що там неподалік від мене поле оре трактор. І він їхав на мене, я думаю, боже, може він помітив мене, може він під'їде до мене, якось допоможе. Але бачу, ні, він розвертається, йде на наступний круг там своєї релі. Я така думаю, так, мені щось трошки краще стало, наче мене вже не шатає. Але світ такий дуже, як би мовити, вузький, такий тунельний зір. Тобто ти не бачиш весь світ навколо, а от тільки те, що прямо перед тобою. Я така бачу, в куточку складені один на одного дрова, ну, можна з них якось залізти. Думаю, так, треба сідати верхи, підлажу туди, підходжу туди, з горем пополам скрапкуюсь на ті дрова, ноги ковзають, воно мене майже не слухається, і мене так заносить з боку на бік, що я прям не знаю, що з цим робити. Я якийсь момент стояла, після того сіла на коня, від'їхала від тих дров, я розумію, що я не розумію, де я. Я реально не можу відтупити, де що відбувається, і що навколо, і я намагаюся згадати, в якому напрямку мені їхати, і це все якимись такими нескладними уривками, наче весь світ розколовся на купу уламків. Я така думаю, блін, треба дзвонити до Машки, яка, як назло, поїхала на вихідні погуляти на якомусь ярмарку, і сьогодні не повернеться. Я дзвоню їй і кажу, я впала разом з конем, і мені якось дуже недобре, я не розумію, де я, і як мені дістатися додому. В цей момент в мене сідає телефон. Я їду по дорозі, просто по дорозі прямо, бо я якось розумію, що ну, там не дуже багато варіантів, куди уїхати, що якщо буду їхати по дорозі, я знайду якихось людей, і розберуся, куди мені їхати. І я виїжджаю і бачу вказівник на Булеріць, ну, там, де Штаня. Думаю, о, ну чудово, я якраз туди йду. І тут мені навстрічу їде Анне, на своїй автівці. В мене і в Ані створений профіль на Еквілабі, і якщо я більш ніж 5 хвилин ніде не рухаюсь, вона отримує сповіщення про те, що стався, можливо, якийсь нещасний випадок. Але в цьому випадку вона ніякого сповіщення не отримувала, бо телефон сів, система відрубилася. Але коли їй Машка подзвонила і сказала, що зі мною щось сталося в лісі і треба мене знайти, вона просто подивилась по додатку, де я їздила, і майже відразу поїхала мені на зустріч. Поки я там крапувала, мене трошки попустило, світ став більш рівномірний, я якось почала більш орієнтуватися в просторі, і воно наче так все нормально стало. Але прикол в тому, що мене чекали хворі коні, яких я мала відвідати сьогодні. Одна конячка, яка страшенно кульгала зранку, і власники боялися, що вона ногу зламала - спойлер, це як завжди був абсцес. Потім другий кінь, який вчора прооперували з приводу рака стрілки, і мені його було треба обов'язково сьогодні перев'язати. Бо власниця і всі, хто там були навколо, були на це не здатні. Окей, я кажу, Анне, будь ласка, врятуй мене. Поїдь за мною за кермом, бо я щось не дуже впевнена, що я в такому стані хочу кудись їхати і кермувати автівкою. Бо воно якось таке собі. Вона каже, може в лікарню? Я кажу, та ні, я себе насправді нормально почуваю, ми проїбимо там дохуя часу, а толку з того, і ібупрофен я можу сама випити. Ну, поїхали ми до того коня, який з абсцесом, а не зі зламаною ногою, тут знову дзвонять, коліки в коня, власниця там ридає, в неї істерика, окей, їдемо до того коня з коліками. А там здоров'яний такий ішак, метр сімдесят, мабуть. І він нахабний, мотає головою, не дає нічого з собою робити. Я реально розумію, що в нього завал. Власниця каже, що в клініку його вести - це ніякий не варіант. Бо вона його не зможе завантажити в автівку, він не їздить. А я розумію, що мені тут доведеться з ним битися, бо зонд він теж не дає поставити. Плюс до всього того, від власниці ніякої допомоги, вона просто ридає, вона боїться, вона не може його там якось втримати і якось його стрігіше потримати. При тому, що вона, сука, фельдшер. Коротше, якщо б не Ане, я б, мабуть, з ним не впоралась, але тим не менше, пройшло дуже гладко, і далі ми поїхали до того коня, годину їхати, до якого перебинтували, повернулися назад, нарешті я лежу на дивані і можу це написати. День-піздєдень, як він є.

Начитано голосом, тому дуже сумбурно, може потім відредагую