Насправді, в моєму житті була одна історія, коли я, вибачте, проїбала окуляри через коня під час верхової їзди. Це було, як зараз пам'ятаю, в серпні. І так склалося, що це вже була моя остання пара окулярів, бо решту я з різних причин знищила. І розмірковувала, що треба обов'язково поїхати з Сабатинівки до Миколаєва, для того, щоб зробити там собі нову пару.Ну, і ось: літо, спека, я їду по полях, де нікого немає. Зліва шарудить кукурудза, трошки вища за мій зріст разом із конем. Справа бур'яни на узбіччі, навколо гоцають Мєлочь і Сеня, кінь спокійнесенько собі топоче по дорозі. Тиша і спека. Знаєте, така буває тиша і спека перед грозою, коли повітря стає таким важким, переповненим вологою і майже не рухається. Воно висить і тисне на тебе, і здається, що навіть кожен листочок завмер, оповитий марою того вологого, мокрого повітря.І в якусь мить все змінюється. Раптом небо темніє, налітає порив вітру такої сили, що та кукурудза двометрова лягає мені впоперек дороги. Відбувається це саме в той момент, коли я чухаю носа, розмірковуючи, що мені приготувати їсти, коли ми повернемося на завод. Кінь несподівано спотикається, я, відповідно, смикаю рукою, бо мені хочеться за щось вчепитися, збиваю з себе окуляри. Вони летять десь у придорожні кущі. Кінь вирівнюється, але поки він це зробив, він встиг зробити два чи три кроки. І, відповідно, від місця, куди полетіли окуляри, він відійшов. А я без окулярів не бачу нічого. От просто нічого, тобто я власні ноги не можу побачити. Я з матюками повертаюсь назад, злажу і починаю лазити по тих кущах, в сподіванні знайти ті нещасні окуляри. А вони як на зло,такого сірувато буруватого кольору, під колір тих напівзасохлих бур'янів. Я повзаю рачки, кінь волочиться за мною, час від часу тикає мене носом у спину, запитуючи, що за нафіг. Собаки вирішили, що це якась цікава гра, і почали стрибати через мене, лягати поруч, зазирати в очі і все таке інше. Я їх тими ж матюками відганяю, бо розумію, що вони мені нічим не допоможуть, Сенька вона взагалі ніякі пошукові команди не знає, а з Мєлочь я вчила тільки пошуковий іпошний слід, і він ніяк не може бути застосований в такій ситуації.Я така зла, як 100 чортів, залажу назад на коня, дзвоню матері в Миколаїв, кажу: "Замов мені окуляри, бо капець, я не доїду просто до міста", – і повертаюся на завод. Наприкінці нас накриває дощем, мокра, зла, кидаю коня в стаійні, собакам, кажу: "Йдіть нафіг, я вас більше не люблю", – ви з мене знущалися і по мені скакали, і падаю спати.А тут треба зробити зауваження, що я в той час в мене був такий графік, що якщо я встала о 4:30 ранку, так як це було заплановано, я брала собаки, ми там з ними десь годину гуляли по полях, і займалась з Мєлочью. І вона дуже любила цей час. Але якщо я просто вимикала цей будильник і продовжувала спати, то прогулянка відмінялась і вона усіляко намагалась мене розбудити вчасно. І будила вона садистьким чином - залазила на ліжко, лягала поруч і брала в зуби окуляри, які лежали поруч зі мною завжди, і з таким противним лясканням починала водити по них зубами. Я відразу прокидалася. По-перше, звук мерзенний, а по-друге, думка, що вона мені зіпсує мою останню пару окулярів, піднімала мертвого з могили.І ось я падаю спати. Близько п'ятої дзвонить будильник, і я встигаю ще так злорадно подумати: "Ага, а зараз ти мені нічого не зробиш, окулярів немає", – і чую звук, з яким мені ляскають зуби по склу. Відчиняю очі і бачу, що вона тримає в пащі мої окуляри. На годиннику півсьомої. Тобто ця чудова собака, прийшла мене будити, побачила, що немає окулярів, і побігла за ними туди, де я їх втратила, а це було пару км від заводу, знайшла, принесла, і все ж таки розбудила!