Юлія Баткіліна«Ну і чим ви тепер відрізняєтесь від росіян?» — питає простір між окулярами і підборіддям.У вас видно лють, прикрийтеся,у вас видно біль — накиньте щось,тут ходять діти,як вам не соромно.Ви агресивні,ви не любите домовлятися,ви дивно реагуєте на звичайні речі,чому вас не можна чіпати руками?чому вам не можна читати Блока?вам не здається, що у двадцять першому столітті вже має бути соромно бачити такі застарілі кошмарні сни,де вас убивають,де всіх убивають, де будинки падають, складаючись, мов карткові,і вас веде безликий конвоїр крізь нескінченні коридори у темряві.Власне, тінь конвоїра, якого шляк трафив іще у тридцять дев’ятому, але до пекла його чомусь не беруть,та і хто тут оце все робитиме —оця контра?оті в окулярах?оті без окулярів?Ніхто, крім нього.Ви не любите росіян, і чим ви відрізняєтеся від них, я вас питаю,адже росіяни теж себе не люблять.Потрібні якісь таблетки,потрібна якась терапія, потрібне якесь пояснення, щоб мені не було так страшно в одному всесвіті з вашою ненавистю, болем, тугою, сумом, втратою, будинками, що склалися, мов карткові.Безлика тінь конвоїра з діркою у формі п’ятиконечної зірки поверх провалля, де мала бути голова,мовчки стоїть за спиною мовця.Вона не має жодних таблеток, терапії, інтуїтивного письма, малювання по точках карми, і тим паче не має жодних пояснень.Вона нікуди не поспішає.