Коли внуки спитають — ба, а що ти робила посеред війни?Я відповів, що ходила в зоопарк.Фарбувала губи червоною помадою.Вранці пила каву.Чекала сонця, весни і цвітіння бузку.Дозволяла їхнім батькам лізти в холодну воду.І не робити всі уроки.Пропускати школу.Сидіти задовго в телефонах. Читала їм книжки в коридорі.Втім, часом мене не будили й чотири тривоги за ніч.Картала себе, що недостатньо роблю.Що не маю сміливості піти рятувати життя.Хоч в один момент відчула, що могла б надавати домедичну допомогу на фронті.Багато плакала.Хоронила знайомих і чужих. Чекала друзів з полону.Молилася за Макса, щоб він вернувся живим, після 10 років на фронті Макс точно має бути живим — довго-довго, до сивої старості. Картала себе щоразу, чуючи від дітей: нас же може ракета вбити?Що вони не десь там, де не може.А тут, де таки може.І просила в них за це вибачення. Заправляла машину до повного баку, щоб було, на всяк випадок.І перевіряла, чи всі документи в одному місці, теж на всяк випадок.Трималася за життя.Шукала сенси поміж тривогами.А іноді сама була суцільною тривогою.Дуже часто була.Після безсонних ночей відправляла дітей у школу.Готувала обіди і йшла на роботу.З червоною помадою на губах. А бузок таки розквітав щороку.І лелеки щороку верталися.А я лишалася попри все. У місці, що зветься Домом. І була щасливою.Дивно, так?Але таки була щасливою посеред війни.©Христина Коціра#куточок_поезії