Усі в захваті від образу Дуа Ліпи, яка вчора вийшла заміж у Лондоні, — а я хочу потошнити продовжити тему інтерпретації архівів. Тренд на ностальгію зайшов надто далеко, а розвиток ШІ та генерація однотипного контенту лише посилюють цю тенденцію. Надихатися можна й потрібно — для розширення кругозору, розвитку візуальної культури та здатності бачити ширше. Але чому зірки ніби бояться бути собою в певних моментах? І чому потрібно відтворювати образи буквально, 1:1? Белла Хадід хоче бути Джейн Біркін, а Дуа Ліпа — Б’янкою Джаггер. Хоча всі чотири жінки мають абсолютно різну естетику, і кожна з них унікальна та самобутня. Белла значно ближча до хіпі- та ковбойської естетики, тоді як Дуа — до сексуальної, гламурної естетики з нотками «арт-деко». Можна запозичити загальний настрій чи стилістичний код, але інтерпретувати його через власну оптику. Як на мене, ця тенденція вже зайшла надто далеко й водночас свідчить про певну кризу ідей та посилення copy culture (культури копіювання). Ми все частіше бачимо пряме копіювання референсів, де межа між натхненням і копіюванням поступово зникає. А люди, своєю чергою, починають змішувати ці поняття й дедалі частіше не розрізняють їх.