дочитала я значить вчора "Сніданок чемпіонів". не можу оцінити її так високо як "Сирени титану". ставлю їй 6.5/10книга досить сатирична і жостка. вона ідеально підкреслює настрої суспільства того часу, а саме Америка 70тих. хто не знайомий з твором - він написаний наче Курт розказує про Землю, людей і звичаї якомусь інопланетному створінню, який вперше чує про людей. паралельно він звісно оповідає сюжет. стиль оповідання не прямолінійний, ми з самого початку одразу знаємо чим закінчиться історія. це мене дуже плутало спочатку. сама історія мені сподобалося, але стиль предачі прям ту мач. книга переповнена ліричними відступами від автора, і якщо я теж саме казала про "Сирени", то тут це множиться на 10. Курт навіть починає робити вставки про своє життя - як померла його мама, які ноги були у його батька, його страхи і навіть ламає четверту стіну і додає себе в історію (навіть спілкується з героєм історії). але все ж для мене вона виявилася важкою для читання не через це, а через її надмірний расизм. Курт часто використовує н-ворд у внутрішніх (і зовнішніх) діалогах героїв та робить величезний акцент на расі того чи іншого героя. наприклад - він вводить нового персонажа таким чином: Гаррі, білий, 38 років. після прочитання мої запити в гуглі виглядали як "breakfast of champions is it racist?" . не одна я відчувала, що це якось ту мач, але після прочитаних обговорень, архівів NY Times, я все ж починаю розуміти навіщо це було. тільки в 60тих роках в Америці на законодавчому рівні була знищена сегрегація чорношкірих. у 70ті ще було дуже ДУЖЕ багато білих расистів, які висказували своє невдоволення. Курт навмисно робить такий акцент на расі, виводить її в пік аби показати абсурдніть ситуації, наскільки це тупо та дратує постійно зводити все до раси (і розмірів членів, це також присутньо в книзі). за це я все ж накинула пів балу. ставлення до жінок в цій книзі знову не найкраще, але, на жаль, це відчувається не як щось абсурдне, а як щось буденне. у книзі не показано жодної жінки, яка б отримала нормальне ставлення від будь-кого з героїв книги. сам Курт каже, що ця книга йому огидна і я абсолютно розумію чого, хоча він так каже про всі свої книги. цю книгу він написав до свого 50-річчя і кажуть, що у цій книзі він показав всі свої страхи та найпотаємніші переживання. це дуже прослідковується. книга відчувається як внутрішній діалог з собою (хоча буквально він там також присутній), це дуже чесний діалог і дуже сміливий. загалом книга мені сподобалася, але вона точно далеко не моя улюблена. я рада, щот я її прочитала, але перечитувати я її не буду. зараз я читаю "Артеміду", до цього я прочитала "Тресс зі смарагдового моря" і обидві ці книги читають та сприймаються набагато легше, але це не погано. я рада, що я розвиваю свій читацький смак і такими книжками. я б не рекомендувала цю книгу читачам, які не знайомі з будь-яким іншим твором Курта Воннегута. хіба що ви розумієте чорний гумор і готові терпіти ліричні відступи#20солоквестів