8 березня. 1990 рік. 36 років тому. Мені було 16, тобі - 19. Ми вже приблизно пів року дружили однією компанією: п’ятеро хлопців і двоє дівчат. Постійно разом гуляли, сміялися, щось вигадували. Легка, безтурботна молодість. Ох.. На 8 березня ми теж планували зустрітися всією компанією. Але раптом у всіх з’явилися справи. Хтось поїхав, хтось не зміг. І в результаті всі роз’їхалися. Залишилися тільки ми двоє. І просто сказали одне одному:- Ну що, підемо гуляти?- Та звичайно. І пішли. І саме того вечора був наш перший поцілунок. І саме тоді ти вперше сказав, що любиш мене. І я раптом дізналася, що ти вже кілька місяців дивишся на мене зовсім не як на подругу. Для мене це тоді було дуже несподівано. І дуже красиво. Потім були ще два з половиною роки наших зустрічей. І одного дня ти попросив мою руку і серце. А я сказала «так». Це було одне з найкращих рішень у моєму житті, бо поруч зі мною людина, яка не просто любить. Яка підтримує, вміє бути другом і прекрасним татом для наших дітей. У нашому житті було багато різного. Мабуть, як і у всіх. Але з роками я зрозуміла одну просту річ: любов стає глибшою і дорослішою. До неї додається повага, дружба, вдячність і дуже особливе відчуття - що поруч із тобою справді рідна людина. Я дякую Богові за той день. За те, що тоді всі раптом не змогли прийти))За той вечір і за ту прогулянку. І за той перший поцілунок, з якого почалося наше «разом». ❤️