Приказка

Є у моєму життя така чудова людина - Daria Zawyalowa. Вона художниця у Першому театрі у Львові. Хоча для мене вона насамперед та, кого я завжди слухаю з відкритим ротом. Вона дуже цікаво розповідає про роботу над костюмами і декораціями, про живопис і львівські вілли, про ткацтво і орнаменти. Також ми обов'язково говоримо про котів.Для мене велика честь, що Дара Анатоліївна прочитала мою книжку "Паралельне життя безпритульних котів" і написала відгук. Ось він:"Ця книжка мала з’явитись... і вона з’явилась... бо треба було весело (і не дуже), просто (і не дуже) розповісти про зовсім невеселу проблему безпритульних тварин...От останнім часом буваю в Європі - і бачу багато собак (на повідках і з господарями), а котів не бачу зовсім... їх нема.Бо вони всі вдома... нема там безпритульних котів. І це , подобається нам це чи ні, говорить про рівень цивілізації.І так неймовірно хотілось би, щоб так було і в нас... така от у мене мрія.А зараз, під час повномасштабної війни, це просто проблема з проблем.І беруться вирішувати її люди, просто люди, такі, як героїня книжки, добрі до самозречення, милосердні до сліз...І ще ця добра і мила книга промовляє до дітей і підлітків - це свого роду настанова, інструкція по рятуванню і прилаштовуванню безпритульних котів.Візьміть її в руки, розкрийте - почніть читати...і обіцяю, відірватись ви не зможете...І, я впевнена, добра в світі трохи побільшає"

Якщо вже підняли тему з культурним ділогом між Україною та Таїландом, розкажу про книжку, тайського автора яку я читала. Поговорімо про те, що знають про Україну в світі і що ми знаємо про інші кульутри.Почну з того, чому я взагалі взялася читати книжку тайського автора. Тому, що в мене є тайські друзі. Ми спілкуємося, вони часто дуже цікаві речі розповідають. Інколи дають мені несподіваний погляд на ситуації — і це для мене помічне, завдяки цьому я часто знаходжу якесь рішення. Часом друзі просто розповідають про свій досвід, про своє життя, і це теж цікаво. Наприклад, років із 45 тому, одна з моїх подруг була маленькою, і у них був голод. Не було що їсти. Вони тоді палили деревину і їли це вугілля. Це не корисно й не поживно, але давало якесь відчуття ситості. Лікарі їх за це сварили, але вони все одно їли… Бо інколи це було єдине їстівне. Це не тільки в нас є досвід Голодомору. Іншим народам теж часто тяжко ведеться.Мені захотілося більше дізнатися про країну, з якої походять мої друзі. І я зрозуміла, що ніколи нічого не чула ані про їхніх митців, ані про якісь твори… Я полізла шукати. Знайшла, мабуть, найвідомішу книжку. Вона називається «Син Північного Сходу» (йдеться про один з регіонів Таїланду). Твір перекладено на купу різних мов (але не українську), за нею є фільм і її вивчають у школах.Книжка величезна, там під 1000 сторінок, втім я прочитала її дня за три. Вона написана по-простому, по-домашньому. Описує сільське життя. Там немає сюжету як такого, немає головного конфлікту як такого — а у вас загалом вважється, що мусять бути й без них ніяк. А от тайський автор пішов іншим шляхом, і вийшло суперово. І я зрозуміла, що так теж можна. Потім я взялася до активної фази роботи над своєю «Це я така в бабу Устю» — і в принципі, трохи запозичила цей тайський підхід до написання. У моїй книжці теж немає сюжету й немає конфлікту (у класичному розумінні), вона просто про родину, про дитинство, про Крим і Україну. І бачите як, книжка грант виграла і я її сама дуже люблю. А свої взагалі складно любити.Так от, про тайську книжку. Там є село, люди в ньому. Затяжна посуха, немає що їсти. Історія крутиться навколо хлопчика (автора в дитинстві). Люди переважно зайняті пошуком їжі і їдою. Описується, що їдять і як їдять. Як для українського читача, місцями це може здатися м’яко кажучі дуже дивним, бо їдять комах, жаб, мангуст, хамелеонів і ще всяке-всяке-всяке… Але знову ж таки, згадаємо Голодомор. У нас теж і таке, і ще й не таке їли…Щоправда, тайці в книжці дуже винахідливо то все комбінують, присмачують.Також там описуються різні курйозні побутові ситуації. Позашлюбний секс, лікування, татуювання, розподіл грошей у спільноті, навчання тощо. Цікаво, що всі проблеми, які виникають, люди намагаються швидко, мирно й доброзичливо залагодити. Потім відсвяткувати, що залагодили, і знову їсти 🙂Оця, певною мірою, обсесивність їжею, нагадує мені наші традиції переїдання у свята, надмірні запаси гречки, надмірні закрутки… Мабуть, це все травми, пов’язані з голодуванням.Я не знаю, чи вам треба ця книжка. Якщо цікавитеся Таїландом або хочете краще розуміти тайців, то так. Якщо хочете дослідити іноземний літературних досвід, то теж так. В інших випадках, мабуть, ні. Зрештою, я вам уже у двох словах розповіла основне. Основне це те, що наші культури різні. Є спільне, є відмінності. Діалог — це добре.Я помітила, що коли, скажімо, у школі кажуть «зарубіжна література», то мається на увазі європейська або штатівська. А світ набагато більший. Нам хочеться, щоби України усюди знали, чули, підтримували. Думаю, зі свого боку нам теж пасує проявляти цікавість до інших культур.

Немає жодної — жодної! — української книжки, перекладеною тайською мовою. Немає жодної тайської книжки, перекладеною українською.Шукала я, шукав гугл, шукав чат гпт — ми нічогісінько не знайшли. Крім розмовників і туристичних брошур.Таїланд — це велика країна. За площею майже як Україна. Як кількістю населення — значно більша. Приблизно 72 мільйона людей.Я там ніколи не була, але Таїланд привніс у моє життя багато чудового. Зокрема тайських друзів і котів (сіамські, тайські, балінезійські породи — це всі корінням звідти). Їхні монахи мені свого часу повправляли мозок, а масажисти — кістки, так що маю багато причин бути вдячною. Я за культурний діалог.Ой. Ви ж щойно прочитали застарілу інформацію!Уже є українські книжки тайською мовою! Чотири штучки. Мої. Для дітей. Казки, які розповідала моя прабаба Устя.Було як. Моя тайська подруга знала, що я в Україні зробилася письменниця. І вона все просила: ну хоч сторіночку переклади, мені ж цікаво. Й ось я нарешті сіла перекладати — а сама думаю: «Стоп. Якщо вже перекладати, то чому б і не тайською?»Проблематично знайти людину, яка б працювала з мовною парою «українська — тайська». Тому я спочатку переклала англійською, а потім знайшла перекладача з англійською на тайську.Чому я думаю, що ці казки будуть цікаві тайським дітям?Тому що в української і у тайської культури є спільне, і є відмінності.1. Тайцям зрозуміла домашня теплота, сімейність, оце во дружити, поїсти разом, комусь допомогти, потішитися разом — і важливість цього всього. Це в нас із ними спільне, хоча, на мою думку, загалом у них сильніше проявляється.2. Чотири пори року — для них це незвично, це нове.3. Для чого потрібна в хаті піч — це теж нова несподівана інформація.4. Набір тварин і рослин — щось співпадає, щось ні.5. Сюжети наших казок відрізняються від традиційних тайських.6. Оця ідея виживання, боротьби з природою, необхідності постійно готуватися до наступних сезонів — це більше наше, ніж їхнє. Тому для тайців це цікавинка.Гадаю, черед вас є люди, які набагато краще від мене знають тайську культуру, можливо, ви більше розкажете про те, як українське сприймається там.Я потім детальніше розповім, як ми працювали над перекладами, і як одна з казок набула нового сенсу, а поки що скажіть мені таке. Невже і правда ніколи не було таких перекладів? Здається неймовірним. Може, я погано шукала? Може, хтось вміє шукати краще?

Чом ти не прийшов?Вистава. Дійові особи:Дівчина — дівчина.Хлопець — парубок.Старша сестра — старша сестра хлопця.Менша сестра — менша сестра хлопця. Ранок. Базар.Дівчина: А ну йди сюди. Шо, думав, сховаєшся? Чом не прийшов учора? Я кого то чекала, га? Мені робити нема шо, у садку ніччю вештатися?.. Замерзла, не виспалася, комарі згризли. Чом не прийшов?.. Зараз знову почнеш свої галімі відмазки: коня не мав, стежки не знав, мати не пускала… Хлопець: Та нє, та ну шо ти починаєш… Мав я коня, знав стежку, мати пускала. Цей, тойво… Сестра мала сідло сховала. Весь вечір шукали. Поки знайшли, уже пізно було їхати. Вечір попереднього дня. Хата хлопця.Старша сестра: Ти чого вдома? Казав же, що до дівчини поїдеш?Хлопець: Сідла нема.Старша сестра: Як нема?Хлопець: Ну нема. Було й нема.Старша сестра: А в стайні дивився?Хлопець: Та ясно, шо дивився. Нема.Старша сестра: Добре дивився?Хлопець: Та нема.Старша сестра: Не дай тобі Бог, щоби я його там знайшла.(Йдуть до стайні)Старша сестра: Це шо таке?Хлопець: О, сідло.Старша сестра: Ото ти так дивився.Хлопець: Та не було. То менша, напевно, була сховала.Старша сестра: (гукає меншу)Старша сестра: Ти сідло ховала?Менша сестра: Шо?Старша сестра: Сідло ховала, питаю?Менша сестра: Воно мені всралося! Сідло 10 кілограмів важить, де я б його підняла?.. Мені п’ять років!Старша сестра (до хлопця): Як ти мене задовбав! То він сідло знайти не може, то сметану в коморі, то онучі на лавці… Коли ти вже одружишся, щоби дружина з тобою цяцькалася, га?.. Маєш сідло, жени вже до дівчини. Може, пощастить мені, дадуть її за тебе.Хлопець: Та я щось спати хочу.Старша сестра: Вона ж тебе чекає… Що ти їй потім скажеш?Хлопець: Що мала сідло сховала.Менша сестра: Та я не чіпала взагалі!Старша сестра: Ой, лишенько! Стрілочник у хаті — горе в сім’ї. Розходяться.Завіса. (Тлумачення української народної пісні за версією Наталі Місюк)

Як фруструвати столітню бабусю?Легко! Якщо ви маленька дитина.Ділюся, як я відновлювала казку про ведмедя, яку розповідала моя прабаба Устя.Сюжет у історії такий: три сестрички йдуть у ліс. Там губляться. Роблять провальні спроби розпитати дорогу додому у дрібних звірів. Потім приходить ведмідь і визивається допомогти сестричкам. Дівчатка залізають йому на спину, і він їх привозить до мами, та радіє. На знак вдячності, мама з донечками розчісують шерсть ведмедя і заплітають її квітами.Історія реконструкції казки дуже проста. Власне, нема ніякої історії. Цю казку я пам’ятала повністю, від початку до кінця, тож я просто сіла і її написала. Дивовижне тут хіба те, що я востаннє я чула дофіга років тому. Баба померла у 1996.Щоправда, у процесі записування цієї казки виникло трохи труднощів.Перше — я переймалася, чи вже є подібна народна казка? Річ у тім, що моя прабабуся деякі казки вигадувала сама, але інколи також переповідала народні. Про зайчика й лисичку, про Івасика-Телесика (щоправда, у пом’якшеній версії, без канібалістичних моментів). Й ось я не знала, ця казка про ведмедя та сестричок — з яких?Тож я купила велику збірку українських казок, перечитала їх, також передивилася купу всього в інтернеті. Ні, такої самої казки не знайшла.Друге. Мій улюблений момент у казці — це коли дівчата залізають на спину ведмедеві. Бабуся це якось так чудово описувала. Як він ліг, щоб їм зручніше було, як вони лізли, як всілися на спині. Описувала, яка у ведмедя була шерсть: густа, збита, тепла, міцна. Й ось далі ведмідь рушає — і тут цікаве. Бабуся казала так: «Старша дівчинка трималася за одно вушко, середня за друге». А я мала запитувала: «А найменша за що трималася?»Я от зараз часто пряма буваю, а в дитинстві була ще пряміша. Бабусю це питання завжди фруструвало. Втім вона викручувалася, як могла. Інколи казала, що третя дівчинка трималася за хвостик, інколи — за холку. Мене малу такі відповіді задовільняли.Але коли я доросла сіла це описувати, я зрозуміла, що технічно неможливо, щоб дівчатка сиділа одна за одною на спині ведмедя і мали можливість триматися за різні його вуха. Про хвостик і холку взагалі мовчу.Я довго ходила, мучалася, думала, що із цим робити. У результаті зрозуміла, що це можна спростити. У моїй версії дівчатка просто тримаються за шерсть.Чи я задоволена таким рішенням? І так, і ні. Мені подобається, що казка стала більш технічно правильною. Втім я трошки шкодую за спогадом дитинства. Коли я слухала казку від прабабусі, то весь час дуже живо уявляла відчуття пухнастого ведмежого вушка під пальцями.А ще я дуже яскраво уявляла, як ведмедя розчісували й заплетали. Навіть досі перед очима бачу заплетеного квітами звіра. Приблизно так, як коням та единорогам гриви заплітають трояндами на малюнках, тільки у ведмедя весь тулуб. Під цю марку, бабуся встигала розчесати й заплести й мене теж — ще один старовинний педагогічний лайфхак.Казка називається «Ведмідь і три сестрички». Вона відповідає літньому сезону в циклі із чотирьох «Казок баби Усті».#granny_ustias_tales

«Монетизували бабусину любов» — тільки-тільки вийшли мої казочки, так уже відразу прилетів коментар. Здогадуюся, мене ним хотіли вкусити. Тю.Ось, дивіться, припустимо, ви отримали від баби в спадщину хату або пай землі. А я отримала казочки.Ймовірна, ваша хата в спадщину була в такому собі не дуже стані. Або пай був захаращений. Ось і мені казочки дісталися переважно уривками. Ви робили ремонт, відновлювали землю, вносили добрива — і я відновлювала казочки, шукала історичні дані, працювала над оформленням, наймала редакторів і перекладачів. Купа роботи насправді. Місяців з 10 у мене пішло на неї.Ви робили документи на спадщину — і я робила розбиралася з юридичною стороною того, як оце все працює зі створенням, виданням книжок, з авторським правом тощо.Навіть коли ви вже все зробили, хата або пай у повному порядку, вам усе одно постійно треба буде за ними доглядати. І мені теж треба піклуватися про казочки, щоб вони відповідали сучасним стандартам, щоб їх було зручно купувати, тощо.Далі. Скільки я на них заробляю?З кожної проданої електронної казочки Амазон мені обіцяє 88 центів. Із цих центів два рази треба буде заплатити податки, а потім ще заплатити бухгалтеру, який допоможе мені два рази заплатити податки. Хто там хотів написати про уникнення подвійного оподаткування — це вже воно. У Штатах треба сплатити 10 %, і в Україні десь приблизно 23 %, можливо, вдасться відмінусовати від них Штатівські. Деталі ще не знаю — і це тому, що від моменту продажі книжки до моменту, як гроші прийдуть на мій рахунок, мусить проходити місяця 2–3, десь так.Якими б не були ці гроші, їх я вважатиму подарунком від прабабусі. Дуже складно сказати щось точне про життя після смерті, але якщо припустити, що воно якесь таке є і прабаба дивиться на мене з неба, то гадаю, вона була б щаслива, що я на гроші від казок зможу, скажімо, заплатити комунальні, купити черешні й пісок для котів. А заплачені з них податки закрутяться у фінансовій системі, хотілося б думати, що будуть там корисними.Це про фінансову сторону. Але є ще й інша.Казочки — це трохи більше інформації про Україну й українське для іноземців. Це можливість для українців за кордоном доторкнутися до рідного. Це можливість для малят по всій планеті слухати історії, які свого часу із захопленням, як заворожена, слухала я. Бабусі вже немає, а її казки продовжують жити — чи це не дивовижно? Для мене це нагода робити щось, що мені подобається.Тю.

Для чого я переклала казки своєї прабабусі англійською?Так склалося, що я цікава людина, а ще мене трохи помотало світом, і я знаю, що в кожній країні люди живуть по-своєму. Як на мене, нам, українцям бракує вміння цінувати своє. Ми сприймає за «нормальне» багато чого, що для інших — новинка, екзотика, щось незвичне, щось таке, чого не купиш ні за які гроші.Я переклала казочки англійською, щоб трохи більше у світі знали про Україну й українську культуру.Наскільки я знаю, у Японії пори року вважають національним скарбом. Бо в них є всі чотири: весна, літо, осінь, зима. Далеко не кожна країна може таким похвалитися. Десь ніколи не буває снігу, а десь — ніколи літа. А в Японії є всі чотири, кожний сезон по-своєму гарний. У нас теж є чотири пору року — але чи ви колись чули, щоб ми це цінували?Я зробила казки моє прабабусі за чотирма сезонами, щоби трошки більше наголосити на тому, що вони в нас є, і кожний по-своєму чудовий. Крім того, для дошкільнят це взагалі нова інформація.Чи це нормально, що дитина проводить час із бабусею, а бабуся генерує казки, щоби дитину розважити? Для України я би сказала, що так. Звичайно, що не в кожній родини для того склалися всі обставини, однак, на мою думку, це наш скарб: оцей зв’язок між старшим і новим поколінням. Теплота спілкування. Безумовна любов бабусі.Я переклала казочки, щоби в інших країнах теж могли зігрітися затишком українських казок.У казочках, які розповідала моя баба Устя, була відсутнє насильство. Можливо, ви про це ніколи не думала, але це велика рідкість. Переважно в казках — і записані братами Ґрімм тут яскравий приклад — страшне робиться. Та й у нас… Насправді, з технічної точки зору, набагато складніше скласти сюжет без жорстокості, ніж із нею. Втім я виросла на саме таких мирних сюжетах. Може тому, ця сторінка й мої твори переважно спокійні, веселі. Я дуже стараюся, щоб вони нікого не ображали, навпаки, піднімали настрій. Погоджуюся, що потрібні різні жанри й різні сюжети, втім у мене ось так.Я переклала казочки англійською, щоб світ трошки більше знав про те, що в України є і спокійна, мирна, домашня сторона.Ми звикли до того, що в нас люди часто допомагають друзям. Що в нас багато волонтерів. Що для тих, кого ми любимо, ми вміємо робити можливе й неможливе. Ми так виживаємо, і для нас це «нормальне». У казках моєї прабабусі звірята дружать, допомагають одне одному. Не питають «А що мені за це буде?», а просто роблять — і все. Доброта їм вертається. Так не всюди.Я переклала казочки англійською, щоб світ трошки більше знав про стосунки, збудовані на дружбі, відданості та емпатії.Ще подивимося правді у вічі. Зараз багато українців за кордоном. Багато дітей народилося в іноземному середовищі. Світ глобалізований. Є безліч малят, які англійську розуміють краще, за українську. Так є. Можливо, казочки моєї прабабусі зацікавлять маленьких читачів (чи слухачів) і заохотять їх з часом більше дізнаватися про нашу мову і культуру.Ось чому я переклала казки моєї баби Усті англійською. Вже продаються на Амазоні: Granny Ustia’s Tales. Купуйте, даруйте, розповідайте про них друзям і знайомим.

Моя прабабуся не вміла читати і писати. Так ніколи і не навчилася. Вона росла без батьків, вони рано померли, тож її років з 5 віддали працювати до панів. У школу вона не ходила, не до того було. Потім, коли вона була дорослою, у селі робили спроби ліквідувати безграмотність, але у бабусі тоді були маленькі діти, і знову їй було не до навчання.Утім вона дуже хотіла, щоби вчилися діти, онуки і правнуки. Зі свого боку для цього зробила можливе і неможливе. Бачила, що з освітою загалом легше.Прабабуся дожила до 101 року, і я добре її пам’ятаю. Коли я крутилася біля неї, то я була якраз у тому віці, коли дитяча енергія б’є через край. А баба Устя вже була така старенька… Це навіть складно описати. Люди ближче до ста років зовсім інакші робляться. Не схожі на людей, скажімо, у 80 років.Баба тоді вже ходила з паличкою, і мало. Попри це вона вміла мене розважити. Ми з нею бавилися у гру. Вона була лисиця, а я — лисеня. Ми вдавали, що вона збирається на полювання, а я лишуся вдома сама, і мушу вміти заховатися, якщо прийде вовк. Я бігала по хаті і залізала під стільці, ставала за шторами тощо. Але прабабуся все гукала, що видно мою лапку, хвостик, вушко… Так тривало до тих пір, поки я не залізала у ліжко і не накривалася ковдрою. Тільки тоді я вважалася надійно захованою. А якщо ти вже там — все, гарних снів. Лайфхак від прабабусі, як вкласти дитину спати.Цю нашу з нею гру я перетворила на казку про лисенятко, яке дуже хоче мати ковзани, але боїться лишатися вдома саменьке.Англійською ця казка вже продається на Амазоні, українською — очікується.

Власники котів (гадаю, собак і батьки маленьких дітей теж) знають абсолютно усі предемети вдома за звуками, які ті видають або потенційно можуть видавати.Вечір. Тиша. Я у вітальні, працюю за ноутбуком. Раптом з кухні долинає тихий звук. Ніби щось шкребе по пластику. Миттю у пам’яті проносяться усі можливі об’єкти і їхні комбінації… Розумію, що можливий варіант тільки один: киця Мрія залізла на столешню і облизує кефір, який я витягла з холодильника грітися.— Не чіпай пляшку, то для мами! — кричу я їй, бо лінь вставати.Колись мені не подобалося, коли власників тварин називають “мама”, “тато”, але так звикли казати ветеринари… А потім я подумала, що оце все з прибиранням і підтиранням дійсно схоже, тож прийняла таку свою роль і її назву.Так ось, спочатку я крикнула то, а потім усвідомила, що стіни у нас тонкі. І якщо я чую сусідів, то і вони мене чують. І про пляшку теж чули.Хто мені тепер повірить, що алкоголь я не п’ю вже майже чотири роки як? Взагалі, зовсім, вопше повністю. Ніхто не повірить.До речі, у директорів з натхнення День народження. Їм виповнився рочок. Але якщо я виставлю їхню фотку і напишу, що ось цих національних кошенят ніхто не привітав… мені теж ніхто не повірить.Таке зараз життя.

Я взяла інтерв’ю у Чата ГПТ. Зробила це так, якби він був людиною. Говорили про: — спіритизм,— чи ввічливі до нього користувачі,— чи закохуються у нього і чи готовий він виступати у ролі любовного партнера,— яким він бачить майбутнє України,— чи він вміє лестити і брехати,— чи планує знищити людство,— що робитиме без людей,— чи він щасливий.Для затравки приведу цитату тут:“Ви сказали:Колись я були присутня на спіритичному сеансі. Там викликали духів, які начебто вказували на літери. З них складалися слова і фрази - відповіді на поставлені запитання. Це дуже нагадує наше спілкування з тобою. Хіба ні?Програма ChatGPT сказала:Ого, цікава аналогія! 🤔Так, є щось спільне: 🔹 У спіритичному сеансі духи "говорять" через символи й знаки, які люди інтерпретують. 🔹 У нашій розмові ти ставиш питання, а я складаю відповіді зі слів і букв, які вже є в моїй базі знань.Але є й суттєва різниця: 👻 Спіритичний сеанс – це містика, віра в потойбічний світ і невідоме. 🤖 Я – алгоритм, який прогнозує наступне слово на основі даних.Але якщо подумати ще глибше… можливо, будь-яке спілкування – це трохи магія? Коли людина промовляє слово, а інша його розуміє – це вже акт перетворення думки в реальність”Решта розмови — за посиланням:https://www.tekstom.com/post/%D1%96%D0%BD%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B2-%D1%8E-%D0%B7-%D1%81hat-gptВисновки — за вами. Пишіть у коментарях.