Ніколи не виправляйте інших.Львів, маршрутка. Дівчина говорить по телефону:-… у Львові страшні пробки, страшні… Я тобі кажу…— Пані, я перепрошую, — торкається її плеча жінка в елегантному капелюшку. — Але правильно казати «затори».Дівчина повертає голову. На обличчі в неї здивування. Вона розгублено мовчить, а рука з телефоном мимохіть сповзає вниз.— Нічого-нічого, — запевняє її жінка. — Ми всі помиляємося.— Я не знаю, як вам то сказати, але… — дівчина намагається підібрати слова.— Ніяких «але»! Я тридцять років пропрацювала вчителькою української мови й точно вам кажу, що правильно — «затори». Йой, це моя зупинка, гарного дня.За жінкою зачиняються жовті двері. Дівчина ще декілька секунд дивиться їй вслід, а потім згадує про телефон у руці:— Алло, так, вибач. Я тобі кажу: їду зараз зі складу. У Львові залишилися страшні пробки: чорні, силіконові… Може, краще замовимо ті нові, рожеві з хвостиками? Або сталеві. Наручники ще є, а от фалоімітатори закінчуються…Ніколи, чуєте мене, ніколи не виправляйте інших.