День №4

Коли я збиралася у поїздку, то заздалегідь дізнавалася, якою буває погода у Будапешті на початку осені. Казали, що десь так градусів 17 вдень, а може, й 15. Також це сезон дощів. Плащик, чоботи, парасолька. Якось так я і уявляла свою поїздку. Але ж ні!

Ближче до від’їзду я побачила, що прогноз змінився і засяяв несподіваним сонцем та теплом. Принаймні, для мене це було зненацька. Місцеві кажуть, що Будапешт зазвичай такий і є — світлий і теплий.

Минулого разу я була тут майже 10 років тому. Тоді тільки зробили безвіз, і Угорщина стала першою країною, у яку я приїхала з біометричним паспортом. Це був чи то липень, чи то серпень, але спека стояла нестерпна. Що не завадило мені обійти майже всі туристичні місця. Добре, що так. Після того у мене ніколи не було нагоди відвідати Будапешт знову, та й зараз поїздка робоча, тож прогулянок у неї вдається втиснути хіба мінімум.

У виставковому центрі людей сьогодні значно менше, ніж було вчора, але все ще багато. Я поспішаю до зали, де вчора розповідала про свій твір, щоб послухати, як тепер там говоритимуть про інший.

За кілька хвилин я вже тримаю в руках книжку. Вона товстенька, але не така товста, як мені чомусь здавалося. У неї шорстка обкладинка, але на диво приємна на дотик. Ілюстрації похмурі й готичні. Темрява і світло від ліхтарів. Я згадую слово «к’яроскуро», яке лише недавно вивчила від кенійського ілюстратора. К’яроскуро — це художній прийом у мистецтві, який полягає у використанні різких контрастів між світлом і тінню. Не знаю, чи в цьому випадку контраст достатньо різкий. Треба спитати у когось із художників.

На невеличкій сцені-подіумі перекладач Олександр Вешелені та редакторка Оксана Борис розповідають, як працювали над тим, щоб книжка Нобелівського лауреата Ласло Краснагоркаї з’явилася в Україні українською мовою. Робота надскладна, бо мови з різних груп і зовсім різної будови, мелодії та структури. Також автор вклав багато тонких сенсів у мовні профілі різних персонажів — і потрібно було знайти спосіб перенести це в переклад. Дуже цікаво слухати. Дуже хочеться прочитати книжку. Як добре, що у світі є стільки письменників! Як добре, що у світі є стільки людей, які багато працюють, щоб книжки можна було читати по всій планеті різними мовами!

Після події ще раз обходжу виставкові зали. З усіма обіймаюся і розмовляю. Але нових знайомств, здається, вже немає. Ми вже всі одне одного знаємо.
Час наближається до обіднього, і ми з подругою втікаємо з виставки. Нам треба багато встигнути: хоча б трошки погуляти містом, купити щось у дорогу, зібрати валізи і сісти у поїзд, який відвезе мене до Львова.

Будапешт гарний, Будапешт величний, Будапешт просторий. Щоразу, коли ми бачимо мозаїчний дах, ми зупиняємося і ним милуємося. Я згадую, як під час минулої поїздки дізналася, що тут було масштабне виробництво кольорової черепиці, і угорці цим дуже пишаються. Направду, дуже гарні ці дахи. Блискучі. Милі. Хоча й величезні, але ніби трошки іграшкові.

Що важливо для угорців — тут розумієш моментально. Черепиця, гуляш, вино, паприка та її перемога над цингою, купальні, кубик Рубіка — це все в топонімічних назвах, у сувенірах... Рясно, всюди. Чомусь тільки нічого ніде не бачу про командорів, тобто угорських вівчарок. Це такі великі білі собаки з дредами. Шкода, я б купила собі футболку, сумку чи магнітик із ними. Але немає.

Цікаво, коли хтось з іноземців потрапляє в Україну, чи розуміють вони відразу, чим пишаємося ми?

Дунай тече через Німеччину, Австрію, Словаччину, потім Угорщину, потім через Хорватію, Сербію — і далі, далі, далі, щоб сягнути України та на Одещині злитися з Чорним морем.

Валізи назад збираються швидко. Просто хапаєш усе, що привезла, і трамбуєш у сумки так, щоб застібнулася блискавка. Це простіше, ніж збиратися вдома і намагатися вгадати, якими будуть погода, події та дрескод.

Поїзд легко впізнати: серед багатьох, які очікують пасажирів на вокзалі, лише один жовто-блакитний.