Медитація співчуття


Вчора ми почали медитацію співчуття. Ми брали наше побажання добробуту

Нехай усі істоти живуть у спокої
Нехай усі істоти живуть у щасті
Нехай усі істоти живуть у злагоді
Нехай усі істоти живуть у безпеці

і заміняли "усіх істот" на "я": "нехай я живу у спокої" і тд. Причому називаючи "спокій", "щастя" і тд. ми робили паузу на кілька вдихів щоб справді відчути що стоїть за цими словами. Як було сказано під час обговорення, декому легко побажати добробуту іншим, але не собі; хтось не може відчути відповідну емоцію; ще комусь важко навіть 5 хвилин робити цю практику, такою безглуздою вона видається. Чому нам так важко побажати собі щастя?

Коли перші азійські вчителі почали навчати на Заході у 60-х рр, вони були дуже здивовані реакцією учнів. У тих дуже швидко починалися докори і нагінки на самих себе – за брак поступу, за неналежну увагу, за "нездатність медитувати", тощо. Для вчителів це була нова проблема.

На одній із тих конф де Далай лама говорить з науковцями, це намагалися пояснити через різний тип сім'ї. На Сході ще донедавна це була велика родина, що мешкає в одному місці. Під час непорозуміння з батьками, дитина може втекти переночувати деінде, і все одно буде оточена турботою і в безпеці. Не так в західній нуклеарній сім'ї, де батьки єдине джерело любові й опіки — і як тільки у них псується настрій а вони зриваються, дитина переживає паніку від розриву.

Відтак і в медитації такі люди починають з досягання результатів щоб закінчити самодокорянням. Антидотом до цього є практика співчуття до себе.