28 грудня. Доброго ранку! Бувають дні, коли дуже важко писати. Пишу щоранку, заготовок не роблю, пишу те, що йде в цей час від серця. Ми в селі, то тут тихо, немає такого жаху як в Києві чи в передмісті. І тут здається, що війни вже давно немає, що живемо в мирі та спокої. А потім дивишся соцмережі, говориш з людьми, бачиш відео.… Намагаюся не занурюватися, щоб не травити соті душу. І ще раз дякую Всесвіту, що в мене є дім, що моя робота не потребує присутності в офісі, що все можу робити онлайн, що можу малювати, готувати собі щось смачненьке, консультувати та допомагати людям чим можу. Сьогоднішнім недільним ранком намагайтеся не зірватися на сварку. До полудня нам буде хотітися комусь перекинути, як мʼячик, своє роздратування, свою тривогу, свій біль, свою втому від того, що зараз відбувається. Якщо у вас саме такий стан, то ще не прийняли дійсність. Її важко прийняти, важко адаптуватися, розум все одно чинить супротив. Але ж ваші рідні не винні в цьому. Вони в такому самому стані, просто не можуть або не хочуть відповісти. Тож краще прибрати сніг чи дати собі якесь фізичне навантаження, можна, навіть, покричати в ванній чи на балконі, тільки не намагайтеся викинути це з себе на рідних. Бо цей біль, який ви їм додаєте від себе, може стати тим самим тягарем, який вони не витримають або не захочуть тягнути. Більш того, зараз іде час, коли ми не захочемо тягнути те, що нам важко, або не потрібно, або набридло. Бажання свободи буде більшим за почуття відповідальності чи жалості. Тож можна залишитися на самоті. Тримайтеся до полудня, потім попустить. І на зміну прийде зовсім інший настрій: нам захочеться щось робити, рухатися, кудись докладати свої зусилля. Оця дієвість - рятує. Вона допомагає пережити всі жахіття, як колись допомогла нашим пращурам. Спокійних часів не було ніколи. Ми не якісь унікальні. Нам і так сильно повезло, що ми стільки часу жили без війни. Згадую маму, тата, вони народилися перед самою війною, пережили все, що випало на ці часи спочатку дітьми, потім підлітками, потім повне обмеження в усьому та життя по вказівкам. І були щасливі. Нас народили. Згадую дідів, яких ніколи не бачила, тільки на фото, маминому татові було 28, коли його розстріляли фашисти, лише 28! Директор школи, випускник Варшавського університету, 5 мов, красень, обожнював своїх дітей… Другий дід - кадровий офіцер, прикордонник, був засланий аж в Термез, бо заступився за жінку, яку бив старіший офіцер, не промовчав. Теж красень. Теж бачила тільки на фото. А наші прабабусі, прадіди - революція, війни, розкуркулювання, заслання. Тож спокійних часів не буває та й не було ніколи. Згадайте сьогодні увесь свій рід. Бо це наше коріння, яке намагалися вирвати, спаплюжити, принизити, але не знищили. Саме тому є ми. І нехай сила нашого роду береже нас сьогодні. Якщо є можливість, сходіть в Храм, помоліться, поставте свічечки. Якщо немає такої можливості, то просто згадайте, подякуйте кожному з своїх пращурів за ту силу, яку маєте, за їх підтримку і за те, що ви просто є. Саме за це воює наша країна, за волю та свободу. І ми здобудемо це. Що потім з цим робити? Варто думати вже зараз. Якщо ми кожен дамо лад своїй родині, зробимо щасливими і себе, і своїх рідних, то ми вже будемо країною щасливих людей. Тож допомагайте війську і шукайте своє щастя, воно поруч, воно в середині нас. Тож щастя всім!