Хочу собі мати світлину з цією книжкою. Та з її автором фото дуже хотів би. Артур Дронь написав щось таке, що домальовує, ні — оприявлює реальність. Тобто оце те, що є в тексті Артура, це і є реальність. Саме це, а не щось інше. Збірку позиціонують як дебютну коротку прозу. Для мене — це скорше збірка есеїв. Просто нині, напевно, і без того межовий жанр есеїстики, саме ось таким, художньо-документальним до божественного абсурду має бути.«Гемінґвей нічого не знає» — це краще що я читав про нашу війну, про війну взагалі, й одне з кращого, що я читав взагалі. Якийсь критичний рівень щирості та справжності. І раптом — стільки ніжності, стільки любові. А ще так точно сформульовані відповіді. Особисті й, мабуть, субʼєктивні, але для мене край точні. Бо Артур здатен чути правду. Це загалом мало таких, хто здатен чути не слова, а тему. В горизонтальному житті чути духову вертикаль. Тут і про Бога на війні, і про літературу часів війни, і про те чому пацифізм і гуманізм Ремарка та Гемінґвея не витримує реальності сьогодення та кришиться об російсько-українську війну. Розумієте, Артур так сміливо ділиться своїми історіями, ділиться собою, що тобі не страшно згадувати своє, повернутися до себе. І раптом виявляється, що можна з книжкою в руках публічно плакати. І раптом якесь лушпиння опадає довкола серця. Розумієте, чому я хотів мати це фото. Ні? Ну, то Бог з вами!#щоденник_читача