Вийшов капелан на автобан:
Поламалась тачка - незадачка,
Поруч стоїть блудниця ледача,
Стереже цю панну доберман.

Капелан говорить і до неї:
Ти, хоч блудна дівко, не солдат,
Краще б тобі вузлик Гіменея,
А не придорожній цей обряд.

Біля лярви зупинялись разів десять,
Капелана не зповажив геть ніхто,
Та й вона не їхала в Одесу,
Слухала все притчі і псалом.

Раптом зупиняється ел двісті,
За кермом з хрестами офіцер:
У очах неначе спів балістик,
Голос такий, ніби вже помер:

«Ти чого, малишка, плачеш ридма,
Чи тебе образив цей лошок?
На тобі, без ласк, дві тищі гривень,
Це у мене з Богом свій боржок…».

«Ти кого назвав, паскуда, лохом?! -
Заскрипіла відьмою мала, -
Краще б ти, мудак, його теж слухав,
Я з ним за годину ожила».

От і їдуть втрьох, пліткують, плачуть
Офіцер - в відпустку, піп - в в/ч,
А вона - узять гроші на тачку,
Разом розриваються плачем.

У лікарні завтра планувала
Погубить в утробі дитинча,
Падре ж ріже словом, як кинджалом;
Вже в руках її його свіча,

Офіцер викидує в віконце
Свій останній («так!») пригабалін:
«Серцю мому, отче, охоронцем,
Став ти і зібрав його з руїн».

#лозпоезії