Я любила кожен момент читання книги «Італієць» Енн Редкліфф. Та є одне «але», про яке згодом.Цей готичний роман XVIII століття розповідає драматичну історію сина маркіза Вівальді й сироти-бідоськи Елени. Як треба по законам жанру, бачить Вівальді свою майбутню кохану приблизно кілька хвилин. Цього достатньо, щоб зрозуміти: перед ним — дівчина, заради якої він готовий пересваритися з усім сімейством, залишитись без статків і заплямувати честь свого роду, що не плодиться з простолюдинками. Батько Вівальді обмежується чіткими словами про те, що ти мені не син у випадку одруження з Еленою. Натомість матусічка парубка зі своїм спільником-сповідником Скедоні більш винахідлива й готова порушити хоч всі десять заповідей одночасно, аби завадити шлюбу.Гадалось би, проста сюжетна фабула, виписана й втілена у всеможливих варіаціях. Та я просто не могла відірватись від цього читання. Пейзажі у виконанні Енн Редкліфф чарують. Герої — збурюють серце настільки, що я навіть не буду намагатись описувать і просто скерую вас читати цю книжку.Сюжетні повороти присутні й шокують на рівні з плот-твістами крутого сучасного трилеру. Дивовижним чином рядки цієї історії пронизані мороком людської природи і водночас її благородністю. Тоді, коли одна людина в священицьких рясах готує вбивство, інша — у вбранні монахині — ризикує всім, що має, аби врятувати невинну душу від повільної і мученицької смерті. У цьому краса історії. І її темрява. Залежить від того, у якому настрої все це осмислювати.Тепер поговорімо про «але». Дочитавши, я зрозуміла, що найбільше вболівала не за воззʼєднання й щасливий фінал Вівальді й Елени, а Вівальді та його слуги Пауло. Я розумію: тодішній контекст благочестивості обмежує письменницю у тому, як вона може зображувати емоційну близькість не повʼязаних узами шлюбу Вівальді та Елени. Та трясця, звʼязок Вівальді й Пауло видається настільки більш глибоким, насиченим і повним вірності, що ти починаєш вболівати за цю двійцю та їхню міцну чоловічу дружбу значно більше.Пауло йде на велику самопожертву заради Вівальді та дає тому реальну надію на порятунок тоді, коли, здавалось, на сина маркіза чекає тільки загибель. Ризикуючи всім без жодної власної вигоди, Пауло бореться за право бути поруч з господарем та говорити з ним про все на світі. Пауло не приймає компромісні варіанти і йде у пастку самої смерті, аби не покидати господаря наодинці з бідою. Як я маю бляха вболівати за Вівальді та Елену, коли тут така драма чоловічої дружби і служіння???Раджу усім, хто шукає тієї самої класики, що не занурює у нудьгу. Сумувати тут просто не буде часу. Буде тільки вболівання за Вівальді, Елену і Пауло. Куди без Пауло! Та і навіщо!