Літературний Тигр | Перший акт «Поромника» в театрі ім. Лесі Українки — найкраще, що я бач...

Перший акт «Поромника» в театрі ім. Лесі Українки — найкраще, що я бачив у театрі наживо. Це буквально absolute cinema. Не так часто театр дарує повноцінне занурення, коли ти абсолютно забуваєш, що події, які розгортаються перед тобою ніяк тебе не стосуються та й загалом є лише вигадкою. Коли глядач переймає емоції вистави на себе. Тут цей ефект тривав всі перші півтори години. Весь цей час сидів й посміхався, ніби споглядав за власною дуже милою ірландською родиною.На фоні настільки позитивних вражень від зачину, стає особливо прикро за фарс, в який перетворюється фінал вистави. Третій акт все ще тримає певну планку — за сценою цікаво спостерігати, тримається відчутна напруга, але розв'язка скоріше походить на пародію. Особливо із фразою «А ось це більше схоже на справжнього Квіна Карні» від Стаса Боклана, ніби щось із дешевого вестерну. Після перегляду я не міг позбутися відчуття, що щось відчутно споганилось починаючи із другого акту. Ніби молоко скисло й поступово заповнювало залу смородом (попередження в тему: на сцені дуже багато палять справжні цигарки, перші ряди were fighting for their lives, щоб перестати кашляти. одна людина навіть тимчасово вийшла). Лише зараз розумію, що справа в нових героях, які з'являються після першого антракту.Насамперед мова про Шейна, якого на моєму показі зіграв Захар Кермощук. Я бачив Захара у багатьох інших постановках і він здебільшого добре відіграє своїх персонажів. «Поромник» не став виключенням, що особливо цінно, враховуючи, що Шейн дуже неоднозначний герой: більшість його фраз та дій змушують глядача крінжувати. Проте, актору вдається відтворити його дії та слова максимально серйозно. Тобто не перфоманс крінжовий, а персонаж, бо так і задумував автор. Дуже тонка лінія й, як на мене, її цілком витримують. Але питання в мене до манери гри. Вона кардинально контрастує із героями. Реалістичні, стримані відіграші проти експресивних, чисто театральних емоцій. Ніби оце шекспірівський герой помилився сценою. Ніби Ступка в «БожеВільних». Тому й фінальна сцена Шейна відчувалась трошки награною, штучною, хоча й мала стати катарсисом для глядача.Але, мабуть, найбільше прикро за Мері, дружину головного героя. Фактично, вона "з'являється" лише в третьому акті й це неймовірно гарний каст. Мою Мері грала Сердюк (Буніна) й це ідеальне попадання: типаж зовнішності, міміка, голос — не уявляю, як цю роль може зіграти інша акторка. Але самі репліки промовлялись дуже дивним чином. Підозрюю, що це авторський задум, проте інтонації, якими говорила героїня, походили на інтонації дуже накуреної людини. Ніби їй лінь вимовляти слова. Це лягає в образ та характер Мері, але в особливо драматичні моменти виглядає воно дивно та залишає відчуття, що сцену "не дотиснули".Не знаю, як цю п'єсу мали сприйняти ірландці. Думаю, що в Україні не сильно раді були б побачити виставу від режисера-білоруса про бандитів з Нацкорпусу, які систематично викрадали та катували людей. Тим дивніша оця приписка, що «п'єса особливо актуальна, зважаючи на схожі історичні обставини». «Особливо актуально для українців» стає канцеляризмом, який давно перестав красити вітчизняні постановки. Наскільки б не хотілось побухтіти на окремі аспекти «Поромника», це все ще дуже й дуже непересічна вистава. Не часто (майже ніколи) у вітчизняному театрі можна побачити настільки епічну постановку, яка б не була інсценізацією класики. Пропускати таке точно не можна. Я забороняю.