Останній тиждень я думаю про одну тонку, але щільну мембрану. Ту, якою ми відділяємо себе від важкого людського досвіду.

Сьогодні під час однієї із сесій ця думка нарешті набула обрисів. Спробую написати. Це мої міркування, ще не завершені. Я сама намагаюся зрозуміти, як воно влаштовано.

Не читати книжку про страшні переживання. Не дивитися кіно про Маріуполь. Прогорнути фотографії. Не відкривати інформацію про Олешки. Бо важко. Бо потім не заснеш. Бо свого болю вже достатньо.

І так, іноді справді достатньо. Іноді навіть забагато. Ми живемо у війні, і наші можливості витримувати ще чийсь біль дуже різні. Для когось відвернутися зараз — необхідний спосіб себе зберегти. Я не хочу сперечатися із цією потребою.

Мене хвилює сама мембрана. Що відбувається по обидва її боки.

З одного боку — людина, яка може закрити книжку, вимкнути фільм, відкласти телефон. З іншого — людина, яка перебуває всередині цього досвіду. Їй його не вимкнути. І вона може залишатися там дуже самотньою.

Але мені здається, що, віддаляючись від усього, чого важко торкатися, ми теж стаємо самотнішими. Мембрана береже нас, але крізь неї дедалі важче зустрітися.

Сьогодні я тричі зіткнулася з різними людськими самотностями. Подробиці залишаться в кабінеті. Але в цих дуже різних історіях я чула щось спільне: є переживання, для яких серед інших людей не знаходиться місця.

«Та не вигадуй».
«Усе буде добре».
«Не думай про це».

Можливо, так намагаються підтримати. Можливо, самі лякаються і не знають, що сказати. Але людина знову залишається сама з тим, що їй страшно, боляче, невідомо. До її переживання ніби не вдається дотягнутися крізь заспокоєння.

І ще я думаю про страх. Про різницю між тим, щоб дозувати страшну інформацію, і тим, щоб узагалі переставати помічати власний страх.

У мене є побоювання, що під час війни друге може дорого нам коштувати. Якщо надто звикнути відмахуватися від свого «мені страшно», чи завжди ми почуємо його тоді, коли потрібно подбати про себе, сховатися, поїхати, відреагувати на небезпеку? Я залишаю це питання відкритим. Не кожна відмова дивитися важкий фільм означає витіснення. Але мені хочеться уважніше придивитися до того, як саме ми себе захищаємо.

Як нам бути ближче одне до одного і водночас берегти себе? Як розширювати свою здатність бути поруч із важким? Як витримувати, що ми не можемо пообіцяти людині добрий кінець, але можемо вислухати її до кінця?

Для цього є психологи, так. Але мені здається, самої психологічної допомоги замало. Потрібне ще місце серед своїх, де твоє переживання може бути почутим. Де не обов’язково одразу ставати спокійнішою, зручнішою, оптимістичнішою.

Мабуть, тому сьогодні я все-таки подивлюся фільм про Маріуполь. Зараз я відчуваю, що можу трохи наблизитися. Побути свідком того, від чого хотілося відвернутися.

Для мене сьогодні це спосіб з’єднатися.