«Життя завжди більше, ніж та його частина, яку ми усвідомлюємо та маніфестуємо», — прозвучало на навчанні з інтегративної сімейної терапії.

І це «більше» — не обов’язково щось прекрасне.

Там і заздрість, і жадібність, і бажання влади. Любов поруч зі злістю. Бажання подбати — і щоб усі вже дали спокій.

Можна любити близьку людину й іноді не хотіти чути її голос.
Радіти за подругу й болісно думати: «А чому не я?»
Допомагати від душі й чекати, що це нарешті оцінять.

Незручно. Особливо якщо вже маєш досить чітке уявлення, яка ти людина.

«Це не про мене», — кажемо ми часом аж надто швидко.

А потім воно все одно з’являється. У сарказмі. У раптовій образі. У задоволенні від чужого промаху, яке хочеться швиденько заховати навіть від себе.

Мені цікаво, що відбувається між людьми, коли для цього всього немає місця. Коли можна тільки любити, тільки радіти, тільки бути вдячними. Куди тоді дівається решта?

Бо вона ж нікуди не дівається.

Іноді «я тобі заздрю» дає розмові більше життя, ніж старанне «я так за тебе рада». Якщо вдається це сказати. І якщо поруч є хтось, хто може почути.