Якщо ви на мене не підписані в фейсбуці чи інстаграмі, то не знаєте, що терапевт різко і незаплановано здимів у відпустку. В Болгарію. До найдоступнішого зараз безпечного моря - вхопити літо за хвіст. Живу і працюю у маленькому курортному містечку наступні пару тижнів. Тут зараз живе моя подруга, теж психотерапевтка і сьогодні Поля показувала мені Святий Влас, який вона любить. Не той, що з набережної, яхтами й туристичними вулицями. А свій. І ми ходили якимись таємними стежками поміж красивими житловими комплексами, вздовж увитих плющем стін, крізь хвіртки, які здавалися зачиненими. То підіймалися вгору, то спускалися напівзруйнованими сходами, то раптом виходили до моря там, де я зовсім не очікувала його побачити. І декілька разів ми впиралися в місце, яке здалеку виглядало як кінець шляху. Я зупинялася й казала:«Там, схоже, тупік». А Поля щоразу відповідала:«Запам’ятай: ніколи не тупік». І йшла далі. А потім виявлялося, що за стіною є вузький прохід. Що хвіртка відчиняється. Що сходи продовжуються за поворотом. Що треба підійти трохи ближче, аби побачити дорогу. І ми знову йшли туди, куди хотіли дійти. Я тепер думаю про це її «ніколи не тупік». Про те, як часто ми зупиняємося завчасно. Ще не підійшовши ближче. Ще не торкнувшись хвіртки. Ще не зазирнувши за ріг. Бо здалеку справді може здаватися, що далі дороги немає. Можливо, іноді її й немає. Принаймні тієї, яку ми собі уявляли. Прямої, зручної, зрозумілої. Але може бути вузький прохід між стінами. Можуть бути напівзруйновані сходи. Може знадобитися спуститися, хоча ти збиралася йти вгору. Або довіритися людині, яка вже знає ці таємні стежки. І раптом знову вийти до моря. Запам’ятай: ніколи не тупік.