Вчора клієнтка сказала фразу, від якої в мене всередині щось дуже впізнавано здригнулося: “Я можу відмовитися від навантаження тільки якщо захворію”. І я подумала, як багато людей насправді живуть саме так. Наче право зупинитися, не витримувати, не тягнути далі потрібно ще заслужити чимось достатньо серйозним — температурою, нервовим зривом, панічними атаками, безсонням чи просто тілом, яке одного дня відмовляється далі мовчки все нести.Просто сказати “я не хочу” для багатьох досі звучить недостатньо вагомо. Наче небажання — не причина. Наче межі можна ставити тільки тоді, коли ти вже буквально розсипаєшся на частини.І тіло дуже швидко навчається цій мові. Воно починає робити те, на що психіка ще не наважується. Забирає голос. Вимикає сили. Створює втому, яку вже неможливо пересилити силою волі. Не через слабкість, а тому що далі жити в режимі постійної внутрішньої мобілізації стає просто нестерпно.Мені здається, одна з найнебезпечніших речей тут — поступова втрата контакту з власними бажаннями. Коли людина так довго живе в готовності бути для інших, що перестає помічати саму себе. Спочатку відкладає себе “тимчасово”, потім звикає, а далі раптом виявляє всередині дивну порожнечу, де майже нічого не залишилося, окрім втоми.І тоді виникає дуже сумний несвідомий спосіб урятувати себе — зробити так, щоб віддавати більше не було чого. Стати настільки виснаженою, безсилою і спустошеною, аби нарешті ніхто нічого не хотів.Тільки разом із цим зникає і щось дуже важливе — відчуття власного життя. Не ролей, не функцій, не правильної “хорошості”, а тихого живого контакту з собою, у якому все ще можна відчути: мені це подобається, я цього хочу, а цього — ні.