Я вчора пізно закінчила працювати. О 22й. Ще й сесія важка - втрата улюбленого котика💔

Зайшла на кухню, звично відкрила Netflix на планшеті — щось поставити на фон. Він запропонував нове надходження:шведський фільм «Мене звати Аґнета». До речі, рекомендую - розраджує. Фільм про пошук смаку життя. І там була така повторювана сцена:один із головних героїв — гей, років 80+, самотній, депресивний, в гарному шовковому халаті — щоранку виходить зі свого будинку на провансські простори і кричить:«Де ти, моє лібідо?»Кілька разів. На різні лади. Ох, як я насміялася і наплакалася з цим фільмом вночі. А вранці реальність не дає спокою:вибухи, вибухи, шахеди трикляті. Цей фон війни все поглинає, насувається на життя, як клякса на промокашці. Будь-який імпульс на цьому фоні вже ризик:відчувати — ризик,хотіти — ризик,мріяти — ризик,тягнутися до чогось — теж ризик. Саме питання буття, життєвості стає якимось сумнівним. І правда хочеться кричати:«Де ти, моє лібідо? Де ти?»Це не прямо про секс. Це про силу бути. Бути стовідсотково присутньою у своєму житті. Моє лібідо було сьогоднів насолоді від тугих струменів води в душі,в запаху улюбленого гелю і парфуму,в тілесних відчуттях у йозі,в муркотінні моїх котів,в їхніх іграх і сутичках,в каві, що була особливо смачною,і в смаку дорблю з абрикосовим джемом. Воно було в моїй супервізії,де ми говорили про красу життя,про силу хотіти жити, про силу взагалі жити.— Де ти, моє лібідо???— В тихому, але впертому русі назустріч життю. Навіть коли поруч дихає темрява 🔆

А ваше лібідо знаєте де?)