Знаходжу іноді якісь старі замітки, ось накрила щось дуже давнє)Вона могла б жити на Монмартрі. Або, можливо, на Мангеттені. Сама. У маленькій студії з вікнами в підлогу, на останньому поверсі. З виходом на бляшаний дах — курити і думати. Її життя — ніч. Її кайф — заходи і зорі. Ранок? Ранок пропускаємо. Перша кава після третьої. І разом із першою сигаретою. Вона бореться з життям. А життя любить її і трохи підіграє:«Хочеш трохи fight, darling? No problems». У неї прокурений, хрипкий голос. Коли вона співає —він повзе в душу, як змія,згортається там тихо,не заважаючи людям їсти і пити. А потім —стає удавом. Стискає серце. Вилки падають на підлогу. Сльози підступають до горла. І пристрасть вимагає негайності. Її неможливо забути. З нею неможливо бути близько. Поки що — ні. Хіба що ти теж фанатик правди. Але це знову жорсткий fight. Волосся — дурниці. Ховає справжню мене — зголити. Тіло — теж не я. Сховати у майки й величезні teddy-шуби. Берці. Помаду — можна. І кільця у вуха. Думаєте, це трагічна доля? Смерть на самоті, наркотики й інша банальщина? Ні. Вона поступово дозволить людям бути неідеальними. Перестане співати. Її волосся стане кольору сталі. А серце — мудрішим за матір-Землю. Вона поїде в Португалію. У Балеал. Стане на дошку у шістдесят. Купить бар. Годуватиме й поїтиме серферів. Бо щоб відчувати себе живою —їй потрібно трохи небезпеки. Лише трохи. Легке лоскотання нервів. І…вона підбере собаку. Величезного. Старого. Покинутого. Не шкодуйте її. Їй добре.