Самотність має аромат білих хризантем.Вони не винні, що так сталося.Бо колись кулі білих квітів були про несподіванку.Про перші квіти від однокласників.Про тата, що першим зранку в день народження вітає, витягуючи їх з газети прямо перед дверима.Та з часом хризантеми перекочували в інші руки.У дорослі стосунки.У партнерські жести.Вони з’являлися вчасно.Доречно.Правильно.Без шурхоту газети.Без тремтіння.Без ранкової сонної теплоти.А потім взагалі стали символом байдужості.Квіти, як знак done.Виконано.Жест, як звіт.Присутність, як форма.Галочка в календарі замість погляду.І запах уже не про свято, а про дистанцію, що росте тихо.Про близькість, яка ще стоїть у вазі,але давно не пахне теплом.Тепер гострий аромат прілого листя наганяє сумі викидає у космічну самоту.Бо самотність — це не коли нікого немає.Це коли є «разом»,але немає дотику.То може, самотність — це спосіб зникнути?Вимкнути звук.Згорнути пелюстки.Перестати чекатиСтояти рівно.Як осіння квітка,що витримує холоді більше ні про що не просить.P.S.Іноді тексти — це просто тексти.Аромати — просто аромати.Квіти — просто квіти.Не кожна хризантема має біографію.Не кожен рядок — зізнання.Є щось, що зачіпає.Є щось, що болить десь поруч.Але не завжди в кожному слові є я.