Navíщo | Передивилася "Бідолашні створіння" Лантимоса вдруге.Через майже два ро...

Передивилася "Бідолашні створіння" Лантимоса вдруге.Через майже два роки після першого перегляду.І цього разу фільм подіяв інакше.Не як історія, не як ідея, не як «кіно з сенсами».А так, ніби він розібрав мене на молекули — і зібрав трохи наново.Без пафосу. Без катарсису.Просто щось у мені після нього вже не стало на старе місце.Я довго думала — що саме цього разу так зачепило.І зрозуміла: мені здається, Лантімоса цікавили не відповіді.Його цікавили питання, які неможливо закрити красиво.У цьому фільмі я відчуваю, як він раз за разом питає:чи можливе життя без попереднього сенсу?Не «знайти себе», не «реалізувати потенціал», а просто існувати — без призначення, без задуму, без того, хто знає, навіщо ти тут. Белла починає саме з цього місця. І світ не витримує цієї порожнечі — намагається якомога швидше заповнити її мораллю, правилами, ролями, поясненнями.Мені здається, його дуже цікавить межа між любов’ю і привласненням. Не грубе насильство — воно надто очевидне. А тонкі, соціально прийнятні форми влади: турбота, виховання, захист, наука, «я роблю це для тебе». Той момент, коли любов перестає витримувати автономію іншого — і стає проєктом.Ще одне важке питання, яке я там відчуваю:а що, якщо тіло має право бути першим суддею реальності? Раніше за мову, раніше за мораль, раніше за ідеологію. Відраза у цьому фільмі — не про епатаж. Вона про правду, яка з’являється раніше, ніж ми встигаємо її осмислити.І ще — дуже неприємна думка:а що, якщо соціалізація завжди трохи калічить?Що ми втрачаємо, стаючи «нормальними», «читабельними», «зручними»?І чи можливо подорослішати, не заплативши за це чимось живим?Фінал для мене звучить як окреме запитання:чи можлива автономія без жорсткості?Свобода, яка не робить людину м’якою, теплою, приємною.І що, якщо це не збій, а правда?І ще одне, дуже тихе, але, здається, ключове:чи здатні ми дивитися на того, хто більше не хоче бути об’єктом погляду?Звідси це відчуття підглядання, «глазка», дискомфорту глядача.Фільм ніби поступово відбирає у нас право дивитися без наслідків.Мені здається, Лантімос не знімав фільм про Беллу.Він знімав фільм про межу між життям і сенсом,між любов’ю і владою,між свободою і формою.І навмисно не поставив там крапок.А після другого перегляду в мене залишилося дуже просте, але незручне питання — вже не до фільму, а до себе:з якої позиції я дивлюся — і що я втрачу, якщо відмовлюся від цього погляду?