Є дуже стійке уявлення,що в проживанні втрати головне - відпустити,перерізати, попрощатися остаточно.Наче любов — це мотузка,яку треба обірвати,щоб піти далі.Але це неправда.Зв’язок із померлою людиною не потрібно рвати.Його неможливо вирвати без того,щоб не вирвати частину себе.Бо ми не втрачаємо стосунки.Ми втрачаємо їхню форму.Людина більше не відповідає.Не торкається.Не сидить поруч.Але те, що між вами було,те, що вас гріло, формувало, підтримувало —не зникає.Горювання —це не про забути.І не про «навчитися жити без».Це про переформування зв'язку.Знайдення для нього іншого місця всередині.Інший спосіб присутності.Навчитися спиратися не на біль відсутності,а на любов, яка вже стала частиною тебе.На фрази, які досі звучать усередині.На погляди, якими тебе бачили.На тепло, яке ти навчився відчувати поруч із цією людиною —і яке тепер живе в тобі.Скорбота важка не тому, що зв’язок неправильний.А тому, що він живий.І коли ми дозволяємо собі не рвати його,а обережно переосмислювати,змінювати форму,переносити з зовнішнього — у внутрішнє,з’являється опора.Тиха.Несенсаційна.Дуже справжня.Любов не заважає жити далі.Вона — те, на що можна спертися,коли світ розвалився.І, можливо,це і є одна з найважчих і найніжніших робіт горя —навчитися жити так,щоб те, що гріло,продовжувало гріти.