Уяви на мить, що мусить зробити мозок дитини, аби вижити поруч із небезпечною матір’ю.Йому доводиться сховати страх так глибоко, щоб його не чути навіть собі — щоб могла відбутися прив’язаність, без якої дитина не виживе.Американська терапевтка Келлі МакДаніел у книзі Mother Hunger пояснює, що для цього мозок ніби «підрізає» власне сприйняття:він стишує сигнали небезпеки — перестає помічати її пронизливий голос, зморшкувате чоло, холодний погляд — щоб можна було терпіти близькість, яка одночасно і лякає, і потрібна.Ця обрізка спочатку рятує, але з часом спотворює здатність відчувати ризик.Нейроцепція — тілесне знання про безпеку — змінюється.І тому ті, кого зрадили змалку, часто не впізнають небезпеку потім. Їхній внутрішній компас збивається, і світ здається або занадто гучним, або надто тихим, щоб у ньому почути тривогу.Материнська жорстокість — це зрада, яка ламає глибше за все.Бо разом із турботою і захистом дитина втрачає ще й інстинкт самозбереження.І тоді, виростаючи, вона вчиться прив’язуватись до тих, хто знову може її зрадити.Не тому, що хоче болю, а тому що саме це "запах" любові знайомий з дитинства.