У деяких людей в голові є кімната. Без вікон. Без світла. Тільки тиша. Це не найприємніше місце. Але найспокійніше. Бо саме там не чути війни,не видно поглядів, що втратили надію,і не болять старі шрами. У цій кімнаті немає нічого зайвого. Тіло діє —робить потрібне, відповідає, навіть іноді усміхається. Але душа — ніби завмерла десь осторонь. Недоступна. Закрита. Безпечна. Це втеча. Коли боляче так, що нікуди йти. Коли кожен зовнішній дотик — це ризик знову розсипатись. Коли всі двері ведуть у пекло —залишається тільки шлях у тишу. Це дисоціація. Або — інстинкт виживання. Або — тимчасове небуття. Як закутатися в темряву,щоб не обпектись об сонце. Бо сонце — це не тільки тепло. Це ще й дія. Відповідальність. Пам’ять про втрати. Бажання жити. Яке не дає гарантій. Іноді світло здається небезпечнішим за темряву. Бо жити — болить. Жити — це знову зустріти біль. Знову хотіти. Знову вірити. Ті, хто зникає в собі —не завжди хочуть повернення. Але іноді — з’являється хтось. Не рятівник. Не месія. Просто присутність. Голос. Запах кави. Рука на плечі. Або пам’ять. Про те, що десь є дім. Що десь є хтось,хто зможе сказати:— Я бачу тебе. І тоді ті, хто довго ховалися,стають на порозі. Сонце ріже очі. Але саме це — і є життя. Навчитися повертатись —іноді більший подвиг, ніж не зникати зовсім.