Navíщo | Знайшла свій текст п’ятирічної давнини.Тоді я писала про Липень — як п...

Знайшла свій текст п’ятирічної давнини.Тоді я писала про Липень — як про Леля.Серфінгіста, який летить на гребені хвилі, сміється, тремтить від адреналіну.Про спеку, що пахне сіллю і тілом.Про свободу, яка прилипає до шкіри.Про життя, яке хочеться пити великими ковтками.Я перечитала — і щемнуло.Бо все ще літо.Все ще Липень.Але тепер у ньому — інша пристрасть. Інша межа. Інший ризик.І все одно — краса. Жага. Вдячність.Дивіться самі. Я переписала. Шар за шаром. Так, як він звучить зараз.---Лиииипень…Катаю на язику, як монпасьє. Смакую. Прислухаюся.Колись я чула хвилі. Великі, океанські.Видно було серфи, виставлені на сонце. І він —летів на гребені хвилі, над ним — грозовий фронт, під ним — синя прірва води.Він виходив із води, струшуючи сіль і свободу. Сміявся, обіймав друзів.Лель.Лиииипень.Мокре волосся, бронзова шкіра, блиск в очах.Жага до життя. До ризику. До межі.Контроль і розслаблення. Воля і пристрасть.Той Липень був легковажним і безстрашним.Жив, як ковтав повітря — на повні груди.Йому все було можна, бо він сам собі закон.А тепер?Він усе ще на гребені.Тільки замість хвилі — чорна земля.Замість серфа — бронежилет.Замість крику радості — крик «міномет!»Але очі — ті самі. Примружені. З блиском. І так само мовчить.Бо слова — потім.Зараз — дія.Я слухаю свого клієнта. Штурмова бригада.Каже: «Ми відбили посадку. Там цвіте липа. Пахне так, що паморочиться».Він чує липу в пеклі.Бо душа — ще не згоріла.Інший записує голосові доньці.Читає казки.На ніч.Між боями.Між ударами артилерії.Ці голоси — ніжніші за шелест хвиль. Бо несуть життя. Бо тримають її.А хтось цілується на вокзалі.Краматорськ.Потяг — через 5 хвилин.Вона — в сльозах.Він — з усмішкою.Липень.Лиииипень.І здається, весь цей місяць — одна мить. Один поцілунок. Який триває вічність.---Мій Липень тепер — це Олесь із Чернігова,який тихо малює у блокноті після бою, бо не хоче втратити кольори.Це Олекса з Харкова,який цитує Рільке у бліндажі і нюхає липу, коли відбили посадку.Це Олеги з Вінниці — веселуни, що встигають жартувати під звуки мінометів,щоб не дати страху перемогти.Це Олександр з Рівного,який щоночі читає доньці казки у голосових.І всі ті,чиї імена не схожі на Липень, не нагадують Леля,і від цього — не менш значущі.Всі ті, хто робить можливим мій Липень:своїми точними рухами в бою,і своїми відкритими серцями в спілкуванні.Своїми ризиковими вчинками там,і готовністю закохуватися — тут.Мій Липень — з багатьох.Міцний.Справжній.Сонячний і виснажений.Запорошений, але блискучий.З очима, в яких ще живе небо.Тоді — дайвер. Серфер.Тепер — воїн.Але все одно — про красу. Про напругу. Про віру.Я не знаю, як буде далі.Але знаю: вже зараз — це дорогоцінно.Цей Липень. Цей прищур. Цей ризик. Ця любов.Бо Липень — завжди про контрасти.Про життя на межі.Ризикуємо?Занурюємось?Живемо?З Липнем вас, мої дорогі.Ті, хто йдуть. Ті, хто чекають.І ті, хто все ще здатен відчувати солоний, липкий, теплий смак життя🌿