Не віддам. Перше, що побачила зранку — допис колежанки, важливої й рідної. Її будинок стоїть перпендикулярно до тієї зруйнованої багатоповерхівки на Лук’янівці. Вікна вибиті, балкон зірвано, всюди уламки — там, де ще вчора була кухня з запахом кави, книжки на полицях, домашні капці під стільцем. Але вони живі. Це головне. Потім стрічка накотила, як цунамі — Одеса, Запоріжжя, Київ… Обличчя людей, які ще вчора жили щось своє, спокійне чи бурхливе. Батьки, що плачуть біля завалів, жінка з котом, хлопчик з зошитами, дід із перебинтованою ногою. І я — яка спала цієї ночі. Добре спала. І так ми й живемо — вкраплені у абсурд, де живе поруч з мертвим, спокій — поруч з пеклом. Я встала. Погодувала себе сніданком, заварила чай. І потяглася за серветками — з лимона на поличку щось накапало. І щось всередині сказало: витри. І я витерла. Поличку. Потім стіл. Потім кухню. Потім коридор. Потім всю квартиру. Навіть підлогу. Не знаю, що це було — не схоже на ОКР. Більше схоже на акт спротиву. На людське:не віддам. Не здам. Не дозволю війні забрати мою оселю. Мій порядок. Мій запах кави. Лимонну поличку. Посуд, що залишився з маминої молодості. Скатертину з весілля. Я знаю, що нормальність — вкрадена. Але я все одно її тчу. Вкотре. Я поплакала. Квартира — чиста. Життя — триває. Липа — пахне. Помічаєте? PS А серветки - "Фрекен Бок" з нашої Біосфери, склад якої в Дніпрі теж зруйновано...