Деякі з нас навчилися контактувати лише через злиття. Не тому, що це найздоровіше. А тому, що іншого способу не було — або ти зливаєшся і зникаєш у комусь, або тебе не чують, не бачать, не люблять. А хіба можна витримати дитині, що любов — не гарантована? Без впевненості, що можна бути собою — і бути в стосунку? От ми й навчилися ставати хвилею, що вкриває берег іншого. Прозорою, гнучкою, готовою втратити форму, аби тільки не бути відкинутою. Але злиття — не близькість. У злитті немає двох. Там є тільки одна оболонка на двох. І як тільки хтось із цієї оболонки захоче дихати окремо — інший відчуває це як зраду. Бо якщо я — це ти, а ти — це не я… то хто я? І куди я поділась? Вчитись контактувати — не зливаючись — це як вчитись дихати в новому середовищі. Там буде самотність. Там буде сором за свою окремість. Там буде страх, що тебе залишать, як тільки станеш чіткішою. І там буде свобода. І обійми, в які заходиш не з потреби зникнути, а з вибору бути поруч. Межі — це не мур. Це шкіра. Вона відчуває, вона проводить тепло, вона може бути м’якою. Але вона є. Без шкіри — немає відчуттів, немає дотику, немає контакту. Бути в контакті, не втрачаючи себе — це мистецтво. Його можна вчитись. Крок за кроком. Коли "я" і "ти" — не протилежності, а два береги однієї розмови. І наші межі — не заради захисту від любові, а щоб ця любов могла жити.