Navíщo | Спочатку я питаю себе, а вже потім — світ.Бо світ гучний. Він охоче ві...

Спочатку я питаю себе, а вже потім — світ.Бо світ гучний. Він охоче відповідає, навіть коли його не питають.Світ нав’язує, рекламує, шепоче й кричить, ким бути, що хотіти, куди йти, кого любити й чого соромитись.Він втомлює своєю впевненістю.А я — тиха. Я вчуся слухати себе, як навчаються слухати гірське джерело серед нічного лісу.Спершу нічого не чути, тільки темрява й ритми власного серця.А потім — якось раптово — з’являється дзвінке "ось воно".Це не інтуїція, не логіка, не виховання. Це те, що було до всього — моя первинна згода бути.І саме з цього місця я питаю себе: — Чого ти прагнеш насправді?— Що є любов для тебе?— Чи цей вибір — про тебе, чи про потребу заслужити?— Чи твоя згода — добровільна, чи ти мовчиш від страху?Бо світ не розрізнить. Він хвалитиме і твій порив, і твою маску. Він плескатиме тобі за посмішку, навіть коли всередині в тебе руїни.Йому байдуже — чи це ти, чи тінь тебе.І тому — спочатку я питаю себе.Це не егоїзм. Це не гординя.Це акт гідності.Це дихання перед зануренням.Це основа всіх основ — почути себе до того, як почую відгук світу.Бо лише тоді, коли моє "так" і моє "ні" мають вагу для мене самої,я здатна бути у світі — не розчиняючись у чужому шумі, не зраджуючи себе в обмін на любов.Світ — це не ворог. Але й не провідник.Я — свій компас.Я — початок діалогу.