Про бажання — і про Хуху. Усередині нас живе багато бажань. Деякі з них — як теплий вітер, що сам підхоплює нас під руки й несе. А деякі — як зимова заметіль, що замітає дорогу, а ми, мовби в трансі, йдемо, замерзаючи. Істинні бажання народжуються тихо. Їх не треба виштовхувати із себе криком. Вони виникають природно — як усмішка на обличчі коханої людини. І здійснювати їх — смачно. Як їсти полуницю з вершками прямо з миски, руками, сміючись. Як танцювати босоніж посеред кімнати, забувши про час. Ці бажання не про доведення. Не про перемогу. Вони — про життя. Про себе. Невротичні бажання інші. Вони кричать: «Доведи! Отримай! Наздожени!»Обіцяють тріумф, а приносять тільки втому й запустіння. Бо в їхньому корені не справжнє "хочу", а біль:"я ніколи не був достатнім","мене не бачили","мені не дали". І скільки б ми не бігли до них — фінішна стрічка весь час тікає далі. Їх не можна наздогнати. І навіть якщо на мить здається, що досягли — тріумф випаровується між пальцями. Нарцисичні бажання — особливі. Вони як життя у власноруч надуманому Аватарі. Образ ідеального "я" — прекрасний, величний, чарівний. Але це не ти. Це маска, що довго рятувала, а тепер заморожує. І щоразу, коли знімається святковий фасад — залишається розчавлюючий холод. Розчарування в собі — справжньому. Неідеальному. Невеликому. Нерівному. Тому що той, хто прагне вразити світ, всередині часто почувається глибоко самотнім. І незрозумілим навіть собі. Я згадую тут свою Хуху — маленьку ельфійку, яка оселилася на моєму столі. Вона нагадує мені слухати себе. Свою дитячість. Свою спонтанність. Те місце в мені, де бажання ще теплі, ще справжні, ще живі. Іноді найкраще запитання, яке ми можемо собі поставити:"А чого хоче моя внутрішня Хуха сьогодні?"Іноді — варто просто дати їй слово. І тоді життя стає трошки смачнішим. Трошки світлішим. І безкінечно справжнішим.