Коли вода в Дніпрі — як дзеркало, я дужче боюся за своє місто. Ці тонкі силуети фінансового і все ще промислового велетня здаються крихкими, ненадійними й мовчазними. Місто - дзеркало, місто - непевність. Наче кинь у воду камінь — і відбиття міста розійдуться колами по гладі. Але я бачу Поплавок, Парус, річковий порт, і щось у мені не вірить, що те, що було зі мною все життя, може просто зникнути. І тоді погляд сам тягнеться до неба — прозорого, вільного. До маківок церков, до кольорових плям на висотках, до Монастирського мосту, Амстердаму, парку Шевченка. І тривога розчиняється у любові. У вірі. У вдячності. Я їду містом — і наче всотую його в себе:цей гібрид індустрії й модерну, стриманих сталінок, єкатерининського бароко, бетонних монстрів і ніжної сакури біля Транспортного. Заспане й активне. Пильне, весняне, що ось-ось вибухне літом. Куди спішиш, друзяко?? Шляпа цирку, бруківка на Грушевського, театр Крик, недобудоване метро, нові сквери — і наш автентичний, впертий, гоноровий вайб. Запах гарячої кави (тільки третя хвиля, ніякого американо вже давно🙌). Весняні квіти у бабусь у відрах. Парфуми жінок в кав'ярні. Татухи у баристи. Дорогі машини і красивенні люди. Розум і хитрість. Зухвалість і вразливість. Лю❤️. І хочу, щоб це все було. Завжди. А у вухах Джефф Баклі співає символічно “Hallelujah”. Let it be. #ліричне