Яку помилку в комунікації з власним народом не можна робити – так це сіяти ненависть до тилу, будучи військовим. Кожен українець – частина українського національного організму. Так сталося, що більше 30 років ніхто не займався їх вихованням. Націоналістична ідеологія була зненавиджена більшу частину цього періоду, з умовного відновлення української державної самостійності. По телевізору та в великих ЗМІ, в "масовій культурі", пропагувався споживацький образ життя, малоросіянство, пацифізм, усіляке лайно. А тепер з цих людей, які впродовж декількох поколінь в такому просторі зростали, вимагати такої поведінки, ніби вони всі поголовно націоналісти – як мінімум, дивно. Національна солідарність, в тому числі стосовно оборони України, можлива лише за умови наявності націоналістичного виховання. І це вкрай необхідна річ в умовах такої війни. А що ми бачимо на прикладі прихильників ЛГБТ-руху з КМДА, керівництва Могилянки та інших діячів ліберального та ультралівого табору? Вони впроваджують абсолютно ворожі лівацькі, антинаціоналістичні ідеї. Ненавидіти чи зневажати ухилянтів чи тих, хто досі не в армії і потрапляє в неї поза власним бажанням – від цього нас має відвадити відчуття любові до нації та співчуття, що має бути однією із прикмет тої самої національної солідарності: цих людей можна перевчити, перелаштувати, перевиховати. Вони все ті ж самі українці, тільки невиховані; вони не розуміють і не знають, і тому так несолідарно поводяться. В тому й місія націоналістів: виховати народ в націю, навчити, показати приклад, вести за собою. Інша справа – достойні ненависті ті, хто повчає народ на хворобливий лад, хто сіє ідеї, які призводять до виродження націй, до їх занепаду, до ослаблення національного організму.