Лист Габріеле Папареллі: «Без уболівальників Лаціо помре!»На сторінках газети Il Tempo з’явився розгорнутий лист Габріеле Папареллі, сина Вінченцо Папареллі. Нижче наведено його повний текст:«Шановний пане редакторе, перш за все дозвольте подякувати вам за увагу, яку ви приділяєте Лаціо. Ви даєте мені можливість висловити думку, яка, можливо, і не має великої ваги, але яку я намагаюся донести з усією щирістю, на яку здатен. Цього разу я відчуваю, що говорю і від імені мого батька, адже тато помер як уболівальник Лаціо. Він був там не випадково. Він був там, бо плекав цю пристрасть, таку глибоку любов, що заради походу на дербі та захисту Лаціо готовий був пропустити важливі родинні події. Саме від його імені, а також від свого, я беру слово сьогодні.І ніколи, справді ніколи, я не міг уявити, що мені доведеться читати заяву, яка з’явилася цими днями. Ми дійшли до точки неповернення. Президент Лаціо відбирає в нас підтримку, і я вважаю, що це найбільший біль, який наша частина міста зараз переживає. Біль, який з часом ризикує вписати Лотіто в історію як людину, що завдала найбільшої шкоди цьому славетному клубу. Я не можу зрозуміти, навіщо йому це. Якби він стояв переді мною, я б поставив йому просте запитання: чому, пане президенте? Чому ви робите все це з клубом, який завжди ніс цінності, виховання, любов до своєї історії? Ми завжди були прив’язані до минулого, завжди вшановували тих, кого вже немає. Я кажу це і тому, що мого батька вже майже півстоліття щороку згадують. Це щось глибоко наше, і він намагається це в нас забрати. Але ніколи йому це не вдасться.Є ще одне занепокоєння, яке хочу висловити, — за майбутні покоління. Я — син уболівальника, але також батько чотирнадцятирічної Джулії. Вона страждає від того, що не може ходити на стадіон, і, на щастя, достатньо доросла, щоб розуміти, що відбувається. Справжня проблема — це менші діти, ті, що хотіли б махати прапором, але не можуть. Ми, батьки, сьогодні робимо подвійну роботу порівняно з тим, що робили наші батьки. Тато водив нас на стадіон, і ми були безтурботні, всі кузени разом веселилися. Це була гра, а вже потім — матч. Пам’ятаю, як ми влаштовувалися на Курві Норд, грали у футбол паперовими м’ячиками. Саме це і прив’язало нас до того середовища, зробило нас лаціале до глибини душі. Тепер ці відчуття зникають. Ці фотографії зникають. Нинішня дитина через п’ятнадцять років не матиме жодного спогаду про те, як вона веселилася на стадіоні. Справжнім лаціале з великої букви доведеться докласти чималих зусиль, щоб передати дух клубу наймолодшим — хоча б водячи їх на матчі до пабів. Так і буде. Ми збиратимемося в переповнених пабах і все одно отримуватимемо задоволення, бо лаціале, коли вони разом, — сильні, непереможні. Але зрозуміло, що тим часом у нас забирають красу входити на стадіон і бачити той зелений газон, від якого б’ється серце.Ми дійшли, повторюю, до точки неповернення. Потрібно приймати рішучі рішення, щоб донести до цього президента: ми хочемо лише того, щоб нас поважали як лаціале. Ми не просимо чогось неможливого — лише того, щоб шанували наші традиції та наші спогади. Щоб не забували Пулічі, щоб не забували Ловаті. Щоб кожної неділі вшановувалися легенди такого масштабу. Щоб наша історія зберігалася. Бо наша історія — це люди, які подарували нам радість, і уболівальники, які зробили нас гордими бути лаціале. Такі люди віддали життя за цю футболку, і їхні цінності не можна викинути лише тому, що хтось вирішив, що злом Лаціо є ми.Ми — не зло Лаціо, пане президенте. Ми — добро Лаціо. Ми його уболівальники, душа цього клубу вже 126 років. Без нас Лаціо помре».