Сьогодні такий день, що хочеться поговорити про страхи.
Багато років поспіль я найбільше боялася... ніколи більше не написати нових книжок. Щиро вірила, що зараз дописую останню. І більше ніколи-ніколи-ніколи в житті мені в голову не прийде ніякий роман.

До «Лабіринту» я довго працювала в співавторстві, і, здавалося, сама вже писати не зможу. Я заледве вичавила із себе сольний горор, який, напевне, залишиться в столі назавжди, а тоді випадково придумала «Лабіринт».
Коли його взяло видавництво, у мене була одна-єдина сира ідея і я вхопилася за неї. «Морок» я із себе теж вичавлювала, жахаючись, що це вже точно моя остання книжка. Я навіть казала подругам, що готова бути «літературною рабинею», бо не писати не можу, але раптом я не зможу придумати нових романів?

А потім усе змінилося.
Ідеї до «Змієвих дітей» рвалися з мене, а паралельно йшли нові-нові-нові.
Потік не зупиняється, я собі вже розпланувала роботу на кілька наступних років.
Грімдарк, продовження трилогії, трилер про подруг.

Коли говорила зі своєю випусковою редакторкою про грімдарк, то одразу в розмові до мене прийшла ідея наступного тексту в цьому ж всесвіті — бо я згадала, як у книжці Дарки Бунтарки йшлося про лікаря, який потенційно вбивав вагітних, щоб дослідити й зробити анатомічний атлас жіночого тіла, а це шикарна завязка для фентезійного детективу.

Читаючи на анотацію нонфік про Кропивницький, вигадала міське фентезі. Коли втратила змогу видати оповідання в збірці, то одразу зрозуміла, як його перетворити на роман.

Страх зник. Тепер, правда, я боюся не встигнути втілити все задумане, але це значно приємніший страх.