Стрічка тіктоку випадково принесла мені відео з виставки Вільгельма Котарбінського і я загорілася ідею потрапити туди й на власні очі побачити ці містичні й похмурі роботи. Бо, на жаль, я надивлена на Врубеля, Васнєцова і Білібіна й абсолютно нічого не знала про художника-поляка, який більшу частину життя прожив у Києві. На виставку я потрапила лише з другої спроби, бо вперше не вистояла досить велику чергу.Але. Я залишилися розчарованою — лише 6 картин і практично ніякої кураторської роботи, притомної та цікавої інформації про художника. Особливо мене це засмутило на контрасті з «Весна. Жіночі імена бойчукізму», на якій я була минулого тижня й де інформаційна частина мене вразила чи не більше, ніж самі роботи. На щастя, потім я знайшла відео на каналі «Історії без міфів».Уявляєте, він усе життя підписував латинкою, бо йому важливо було зберегти свою польську ідентичність. І коли Третьяков замовив у нього картину з підписом кирилкою, він відмовив. А ще він розписував Володимирський собор, але суспільство захоплювалося тим же таки Врубелем і Васнєцовим, а роботи католика-поляка сприйняло так собі. З приходом радянської влади інтерес до художника, який у класичній манері осмислював біблійні, релігійні та містичні сюжети, згас. Його найбільші полотна зберігалися… просто скатані в рулон.Інтерес відродився тільки протягом останніх років, і я тепер загорілася бажанням дізнатися про нього більше й побачити більше робіт. Наприклад, протягом Першої світової він випускав листівки й плакати зі своїми роботами, щоб зібрати гроші на благодійність, і ці листівки досі можна знайти й купити. Мені. Це. Треба.