Почала читати «Затруєну чашу» і буду тут по ходу кидати враження. Перший розділ — а я вже в захваті. Така красива мова, такі яскраві сенсорні деталі в описах, такі сильні дієслова: 🤍 Від наближення принцепса вони затремтіли, збурилися, замикались - і розступилися, щоб нас пропустити.🤍 Я прислухався до криків, нестямних і надривних, силкуючись утримати незворушний вираз обличчя та наказуючи тримати себе в руках. 🤍 Я підійшов ближче, оминаючи калюжу крові, й роздивився той цвіт: від нього нудотно тхнуло, немовби від пий-винної блювоти. Внутрішні пелюстки були яскраво-фіолетові й поцятковані жовтим, тичинки темні й закручені. Гидотна квіточка насправді.🤍 В очах садівника зазміілася тривога А ще маю дуже дивний пунктик. Я обожнюю, коли персонажі… блюють. У мене це моментально викликає співчуття. Отака от специфічна версія прийому «врятуйте кицьку».До трилогії мого улюбленого персонажа в тексті можна було вирахувати по сцені, де він чи вона ригає й ридає. У трилогії довелося цю сцену відкласти аж до другої частини. Але нічого, справилася.😅Оповідач в «Затруєній чаші» мені вже зайшов з першого розділу. Єдиний дивний момент — у першому розділі є супер-клішована сцена з дзеркалом, щоб оповідач глянув на себе й вивалив на нас опис своєї зовнішності. Дивно, що в такому сильно в розділі раптом ще й ось це. #Кузьміна_читає