«Навколо люди вмирають плотно. І в цілому настрій перемінний. Не малюється», - одне з останніх повідомлень Давида Чичкана в нашому листуванні. Через його дружину Аню я передав Давиду на фронт книжку Григорія Гусейнова «Принцеси революції» про дружину Нестора Махна Галину Кузьменко та анархістьку легенду часу визвольних змагань Марусю Никифорову. Придбав її особисто у автора в Кривому Розі. На моє запитання, чи прислати ще щось, Давид відповів: «Потрібні міни хороші, для міномета)) але нема де купити». Він мобілізувався добровольцем без публічних заяв, підписавши контракт і приєднавшись у ЗСУ до людей спільних поглядів - антиавторитаріїв. Служив мінометником в роті піхоти. Не публікував в соцмережах світлин в однострої, лише коментував соціально-культурні події, нагадуючи про українську традицію соціальної думки, про увагу до лівих, емансипативних ідей Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Драгоманова.Він був справжнім анархістом. Бо анархізм не про анархію. Він про особисту добровільну відповідальність на противагу накинутим владним ієрархіям. Давид жив згідно взятої на себе ідейної відповідальності. Памʼятаю нашу суперечку, коли він відмовився брати участь у одній з моїх виставок, бо на неї продавалися квитки. «Я хочу, щоб трудящі могли вільно і безкоштовно бачити мої малюнки», - наполягав Давид. «Але це державний музей. Гроші з продажу квитків ідуть, серед іншого, на зарплатню наукових співробітників, доглядачок, це ж теж люди праці», - доводив я. Це його переконало. Він дослухався до розумних аргументів і спокійно аргументував свої погляди, роботи, позицію тим, хто їх знецінював, нищив його виставки, особисто йому погрожував. Він іронізував над традиційними цінностями, але жив насправді чесно. І в мистецтві був особистістю. Його воліли міжнародні інституції, купували в свої колекції навіть репродукції його робіт. Але Давид обрав свою Україну, її волю. І нашу. Я ніколи тебе не забуду, Давиде. Те, яким ти був, змінювало моє розуміння життя.