«Збірка нагадує колекцію цінних моментів, які у надшвидкому повсякденні не завжди маємо наснагу помітити. У текстах багато вказівних займенників: це, цей, ця, ці. Вони свідчать про обраність історій, персонажів, істот і речей, на які автор звертає увагу, ніби запрошуючи до повільного проживання кожного дня, ранку, ночі, дощу чи снігопаду. Жежера культивує винятковий різновид подвійно спрямованого спостереження: водночас помічає щось назовні й щось усередині себе самого. Тому кожен його текст свідчить про відкритість до світу, навіть тоді, коли, здавалося б, не йдеться про безумовну довіру. Недосконалість світу цікавить автора не менше, ніж крихкість простих досконалостей, позначених вказівками цей, ця, ці. Вміння оповідати мікроісторії є його суперсилою. Там, де просте око не бачить ані сюжету, ані інтриґи, він розпізнає її і чітко описує головних персонажів, таких, як сніг і дощ, мурашка і шершень, пагони петрових батогів і равлики, шершні й коти, друг Юрко і брат Василь, хтось із приятелів дитинства і попутник у метро, сусід по палаті в лікарні чи навіть цілий хутір», — пише філософиня та письменниця Юлія Ємець-Доброносова для «Критики» про збірку малої прози Віталія Жежери «Стежка тудою».