з нещодавніх досвідів.сходив на препоказ «останнього прометея донбасу» антона штуки, а в четвер фільм вийшов в український прокат. як відомо, фільм розповідає про працівників курахівської тес, які попри постійні обстріли продовжували працювати аж до знищення станції росіянами у 2024. попри жахливу назву, вийшла дійсно непогана глядацька документальна робота з цікавими архівними кадрами, а головне — увагою до своїх героїв. «прометей» — дуже людяне кіно, де більшість екранного часу виділено героїчним працівникам тес, які щиро говорять та природно себе поводять перед камерою. власне, без «говорящих голів», як часто буває у фільмах такого штибу.проте! через звичку дивитись українську документалістику на фестивалях ненароком забуваєш про нашу мовну проблему в кінотеатрах. майже всі герої «прометею» говорять російською. але навіть на закритому показі демонстрували фільм в українському дубляжі. і справа стільки не в тому, що це зіпсувало досвід перегляду, скільки в етичній площині проблеми, коли ми говоримо про неігрове кіно. оскільки я переконаний, що не можна позбавляти людей мови в документальному фільмі, особливо коли люди є центром цього фільму. але, вочевидь, нескоро хтось захоче спробувати вирішити важке мовне питання українського кіно. так само, як і проблему фільмів, які вже перебувають під забороною, і тих, які потраплять у списки згодом.