Бажання змін не є синонімічним готовності психіки до них. Навіть позитивні або свідомо обрані зміни пов’язані з порушенням звичних моделей поведінки та/або мислення, а будь-яка втрата передбачуваності потребує додаткових психологічних ресурсів. Тому прагнення змін і внутрішній опір їм зазвичай існують одночасно.Однією з причин такого зв'язку є роль звички як механізму економії енергії. Протягом життя повторювані дії автоматизуються і, відповідно, починають потребувати менше когнітивних зусиль. Зміни ж повертають поведінку в режим свідомого контролю, оскільки стає необхідно приймати більше рішень, відстежувати себе, утримувати увагу. Це природно підвищує навантаження на психіку і може викликати певний опір та зниження мотивації.Велику частину внутрішнього опору складає дискомфорт від стану невизначеності. Навіть якщо поточна життєва ситуація не повністю задовольняє людину, обставини, у яких вона перебуває, є знайомими й передбачуваними для неї. Нова реальність (яка є продуктом нових способів мислення чи поведінки) передбачає ризик помилки, втрати стабільності або розчарування. Психіка схильна обережно ставитися до таких переходів, оскільки плоди змін на цьому етапі можна тільки уявляти, а тривога від невизначеності переживається тут і зараз.Також зміни можуть вступати у конфлікт з певними аспектами образу себе. Нова поведінка суперечать звичному уявленню про себе («я не така людина», «це на мене не схоже»), і тоді опір виконує функцію збереження внутрішньої цілісності. Поки новий досвід не інтегрований у самосприйняття, виникає відчуття внутрішнього конфлікту.Зазвичай опір зменшується через поступове закріплення нових способів діяти. Повторюваний досвід робить зміни передбачуванішими, знижує когнітивне навантаження і дозволяє психіці перебудувати очікування. У цьому сенсі опір є не перешкодою розвитку, а природною фазою адаптації до нового способу функціонування. В ідеальному варіанті опір не має заважати поступовій трансформації, але при цьому не дає психіці перевантажитися зашвидкими чи завеликими змінами.