😬 Ти пам'ятаєш, коли востаннє почувалася спокійно? Не «добре», не «нормально». Саме спокійно, без цього фону всередині.Він бухає, а ти пояснюєш людям що він просто втомився. Знущається — ти кажеш, що сама довела. Може вдарити — і ти вже готуєш в голові причину, чому це не те, чим здається.А піти? Навіть думка про це викликає таку паніку, що краще ще раз потерпіти. Ось тільки це вже не про нього. Це про твій страх та тривогу, які роками переконують тебе, що без нього буде гірше, що ти не впораєшся одна, що відоме пекло краще за невідомість.Твій мозок запрограмований на небезпеку — і вибирає ту, до якої вже звик, бо нова лякає ще більше.Ти залишаєшся не тому що любиш, а через те, що за роки ти забрала в себе здатність повірити, що інакше можливо. І доки ти це не побачиш — нічого не зміниться. Можна ще 10 років ходити на роботу, тримати сім'ю разом, виглядати нормально зовні — і при цьому кожного вечора повертатися туди, де тебе по шматку не стає. Може й не різко, без синців на обличчі, а просто тихо, рік за роком.А потім озирнешся — і зрозумієш, що прожила чиєсь життя, але не своє.Я вже мала безліч таких кейсів працюю тому знаю, що з цим робити. Готую дещо важливе — напишіть в коментарях, що відчуваєте 👇🏻