Іван згадує атаку близько тридцяти російських солдатів, які намагалися штурмувати їхню позицію. "Без артпідготовки, вони йшли малими групами, по одному, по троє". Усіх, стверджує він, було ліквідовано. У його групі – жодного пораненого. "Якби я дозволив їм вистрілити першими, мене б тут, мабуть, уже не було". Після бою – жодного відчуття перемоги: лише "щось доволі огидне". Він згадує, як в окопі дивився на свої руки. Вода – дефіцит, солдати бережуть її для чаю та мівіни. У них є вологі серветки, тож він тер ними шкіру, знову і знову. "Ніби це могло стерти те, що ці руки щойно зробили. Навіть усією водою світу цього не змиєш".Його переслідує не сам штурм, а впертість тих, хто розбивався об їхню оборону. Вони продовжували йти, знищувані мінометами, дронами, стрілецькою зброєю – і все одно йшли на укріплені позиції."Чому вони продовжують? Чи розуміють вони взагалі, куди йдуть?" – запитує він, більше самого себе, ніж чекаючи відповіді.Він не розуміє, що змушує цих людей долати тисячі кілометрів, щоб убивати "його або його побратимів" у країні, яка їм не належить. Саме це питання, більше за снаряди, не дає йому спокою.Детальніше у замітці французького документаліста Фабріса Деконінка.😌Telegram / 😇Facebook / 😅Instagram / 😉YouTube / 😛TikTok / 🤖X / 💵Донат