Кожен наш крок уперед, кожен день під мирним небом — це продовження подвигу наших Воїнів СвітлаЦими днями - друга річниця відтоді, як перестало битися серце нашого Воїна Світла — 42-річного мешканця Поліське Олександра Деркача. Два роки, як біль оселився в родині, у громаді, в кожному, хто знав і поважав його.Командир бойової машини, командир механізованого відділення механізованого взводу механізованої роти — за цими сухими словами військової посади стоїть відповідальність за життя побратимів, за кожен наказ, за кожен метр української землі.29 лютого 2024 року на Донеччині його земний шлях обірвався. У день, який буває раз на чотири роки, війна безжально вписала ще одну дату в календар нашої скорботи. Його життя було наповнене планами, працею, мріями. Міг ще багато зробити, ще стільки побачити. Але війна не питає, кого забирати. Вона вириває найсміливіших, найвідданіших, тих, хто стає щитом для інших.Сьогодні ми схиляємо голови в пам’ять про нього. Квіти жовто-блакитних барв на його могилі — це не лише знак пошани. Це символ нашої вдячності, нашої незагоєної рани, нашої обіцянки пам’ятати. Бо пам’ять — це теж боротьба. Боротьба проти забуття, проти байдужості.Герої не зникають. Вони стають частиною неба над нами, частиною прапора, що майорить над вільною українською землею, частиною нашої національної гідності. Вони — у серцях дітей, які зростатимуть у незалежній Україні. Вони — у кожному подиху нашої свободи.Вічна шана і вдячність Олександру Деркачу.