Telegram statistics channel - @istorium_ua

На цих унікальних чорно-білих світлинах 1930-х років зафіксовано момент, коли історія буквально постає з-під тисячолітніх шарів піску. Це масштабні розкопки Персеполя — розкішної церемоніальної столиці імперії Ахеменідів. Роботи проводив Східний інститут Чиказького університету, і головним фокусом цих кадрів є руїни славетної Тронної зали.Будівництво цього колосального комплексу розпочав цар Ксеркс I (той самий, що воював зі спартанцями при Фермопілах), а завершив його син Артаксеркс I. Друга назва споруди — «Зала сотні колон» — це зовсім не поетичне перебільшення. Дах цієї гігантської квадратної будівлі (площею близько 4600 квадратних метрів) справді підтримували рівно 100 масивних кам'яних колон заввишки по 14 метрів.На фотографіях чудово видно залишки цих колон та масивні капітелі у вигляді двоголових коней і биків. Колись ці гігантські скульптури тримали на своїх спинах важкі кедрові балки даху. Інженерний і логістичний розмах стародавніх персів вражає навіть сьогодні, коли ми дивимося лише на обгорілі кістяки будівлі.Тронна зала була не просто приміщенням для аудієнцій, а потужним інструментом психологічного тиску. Усі вісім масивних кам'яних дверних отворів були прикрашені глибокими рельєфами. На них цар велично сидить на троні в оточенні нескінченних рядів елітної гвардії (як на одному з фото) або ж героїчно вбиває міфічних чудовиськ, демонструючи свою абсолютну, майже божественну владу над хаосом.Спочатку Ксеркс приймав тут делегації підкорених народів, пригнічуючи їхню волю монументальністю архітектури. Згодом, коли імперія розрослася і стара скарбниця виявилася замалою, ця зала перетворилася на своєрідний елітний музей: тут виставляли найцінніші військові трофеї, звезені з усіх куточків відомого на той час світу.Цікаво, що руїни Персеполя, який був спалений армією Александра Македонського ще у 330 році до н.е., спочивали відносно недоторканими аж до XX століття. Лише у 1931 році Східний інститут Чикаго проспонсорував першу професійну експедицію. Зверніть увагу на фотографію, де місцеві робітники підіймають масивний кам'яний блок за допомогою примітивної дерев'яної триноги та ланцюгів — це була титанічна ручна праця просто неба.Ця безпрецедентна археологічна місія тривала вісім років. У 1939 році дослідникам довелося терміново згортати масштабні розкопки. У Європі спалахнула Друга світова війна, яка надовго поклала край золотій ері великих археологічних відкриттів на Близькому Сході.@istorium_ua

Секрети Татуїна: Як звичайна слониха стала бантою із «Зоряних війн»На цьому унікальному архівному відео показана справжня магія кіно старої школи: процес створення однієї з найбільш упізнаваних істот фантастичного кінематографа — величезного волохатого банти (їздової тварини Таскенських рейдерів) з оригінального фільму «Зоряні війни. Епізод IV: Нова надія» (1977 рік).В епоху до появи комп'ютерної графіки (CGI) у Джорджа Лукаса був вибір: будувати складну та неповоротку аніматроніку або використовувати живу натуру. Він обрав друге. Роль інопланетного монстра блискуче виконала 22-річна азійська слониха на прізвисько Марджі (Mardji), яку орендували в парку розваг.Щоб перетворити слона на жителя пустельної планети Татуїн, художникам по костюмах довелося добряче попрацювати. Важкий кошлатий костюм був зшитий із пальмового листя та справжньої шерсті тибетських яків. Масивні закручені роги, які виглядають як важка кістка, насправді були зроблені з легких гофрованих вентиляційних труб, покритих пінопластом і монтажною піною.Найбільшою фізіологічною нестиковкою був хобот слона — в інопланетних бант його бути не повинно. В аудіокоментарі на відео дресувальник розкриває головний секрет цих зйомок.Щоб приховати цю частину тіла, Марджі навчили під час команди «Мотор!» підвертати хобот і ховати його кінець у власний рот. Як зазначає дресувальник, це завдавало слонисі певного дискомфорту і злегка ускладнювало дихання, тому сцени знімали дуже короткими дублями. Щойно лунала команда «Скинути!» (Drop!), Марджі радісно випльовувала хобот і знову могла дихати на повні груди.Зйомки цих сцен проходили у виснажливій спеці Долини Смерті (Каліфорнія). І хоча тварині явно було нелегко тягати на собі душну «шубу» під пекучим сонцем, саме її важка, природна та граціозна хода зробила банту однією з найреалістичніших істот в історії фантастичного кіно.@istorium_ua

Корона принцеси Бланш, найстаріша з збережених англійських королівських корон, бл. 1370–1380 рр.Корона була виготовлена наприкінці XIV століття, найімовірніше, для Анни Богемської, як весільна прикраса для майбутньої дружини короля Англії Річарда II. Найімовірніше, вона була створена в Парижі або Празі. Назва корони походить від імені принцеси Бланш, дочки Генріха IV, яка в 1402 році вийшла заміж за Людовика III, курфюрста Пфальца, представника династії Віттельсбахів, що правила Баварією. Завдяки цьому корона потрапила до скарбниці династії Віттельсбахів, решта королівських регалій, що залишилися в Британії, були знищені після повалення королівської влади та громадянської війни в Англії.Вона виготовлена з золота з 36 діамантами, 66 рубінами, 5 смарагдами, 48 сапфірами та 103 перлинами. Висота і діаметр корони — приблизно 18 см, вага — близько 1 кг. Її описують як «одне з найкращих творінь середньовічного готичного ювелірного мистецтва».Скарбниця Мюнхенської резиденції Віттельсбахів, Німеччина@istorium_ua

А що, як про минуле можна не лише прочитати, а й прожити особисто? 👀Запрошуємо вас у подорож до Стародавнього Риму, де кожен учасник стане частиною великої історії. 9 травня «Книгарня «Є» перетвориться на гамірну столицю Імперії в межах Role Play історичного книжкового клубу.Разом із книгою Філіпа Матишака «24 години в Стародавньому Римі» ми зазирнемо в оселі сенаторів та комірчини рабинь, дізнаємося таємниці жриць та будні стражників. А головне – ви станете частиною цієї історії.Наш провідник у часі: Валентин Ларін – випускник Києво-Могилянської академії за спеціальністю «Історія та археологія», учасник археологічної експедиції балтського поховання на Пороссі, майстер гри Dungeons & Dragons.Кожен учасник отримає свою роль місцевого жителя Рима. В ігровому форматі ми розберемося в устрої античного світу та дізнаємося, чому за гороскоп імператора можна було поплатитися головою та як виживали звичайні римляни в зеніті могутності імперії.Приходьте за новими враженнями та знаннями, яких не знайдете у підручниках. Рим чекає на своїх героїв!Читання книги перед зустріччю вітається 😉Коли: 9 травня о 14:00Де: Київ, «Книгарня «Є», вул. Левка Лук'яненка, 29Вхід: вільний за реєстрацієюhttps://forms.gle/qdQAaoxXHKuXNQyH7

Середньовічні «бронетранспортери»: химерні штурмові машини з трактатів XV століттяПогляд на ці ілюстрації може викликати думку, що перед нами концепт-арти до якогось фентезійного фільму. Проте це цілком реальні зразки передової військової інженерії епохи Пізнього Середньовіччя. Знаменитий трактат «Bellifortis» (створений німецьким інженером Конрадом Кізером близько 1405 року), звідки взяті два останні малюнки, містив чимало фантастичних ідей, але ці пересувні укриття — сувора реальність тодішніх облог.Перше ж зображення, взяте з ілюстрованої Біблії, чудово доводить, що такі машини були абсолютно звичним явищем на європейських полях битв і масово застосовувалися під час штурмів.Військові інженери XV століття чудово розуміли практичну фізику. Класична облога означала, що солдатам треба було підійти впритул до мурів під шаленим градом стріл, каміння та киплячої смоли. Звичайний дерев'яний щит чи укриття з пласким дахом миттєво проломилося б, якби захисники замку скинули зверху важку кам'яну брилу.Тому був знайдений геніальний компроміс — клиноподібна форма. Завдяки гострому куту даху, важкі камені, окріп чи запалювальні суміші просто зісковзували та скочувалися по боках, не завдаючи конструкції критичної шкоди. Цікаво, що на другій ілюстрації з трактату є оригінальний готичний напис: автор називає цю машину «münches kappe» (тобто «чернечий каптур»), адже її профіль справді нагадував гострий капюшон католицьких монахів.У різних європейських традиціях такі пересувні коридори мали різні назви: вінеї, «коти» (бо кралися до стін), «свині» або «черепахи».Зверніть увагу на продумані деталі конструкції, які видно на кресленнях:• Прихований рушій: Машини встановлювалися на масивні дерев'яні колеса (котки). Солдати штовхали укриття зсередини, залишаючись абсолютно захищеними від ворожого вогню.• Бійниці (третє фото): Це був не просто пасивний щит. У бокових стінках прорізалися спеціальні отвори, через які власні арбалетники чи стрільці з ранньої вогнепальної зброї могли вести вогонь у відповідь, прикриваючи просування.• Захист від контратак: На третьому малюнку спереду конструкції стирчить масивний частокіл із гострих списів (або ж пік). Це запобіжний захід: якщо захисники замку раптом зроблять вилазку і спробують спалити машину в ближньому бою, вони неодмінно напорються на цей залізний «їжак».Головним завданням таких «коридорів» було безпечно доставити до підошви ворожого муру саперів, які мали викопати мінну галерею і завалити стіну, або ж підвести впритул таран чи засипати захисний рів. І судячи з того, як ретельно вони задокументовані, ця тактика працювала безвідмовно.@istorium_ua

На цій фотографії — один із найкумедніших, але водночас найгеніальніших зразків маскування часів Сухого закону в США (1920–1933 роки). Це справжнє взуття бутлегерів (а точніше — муншайнерів, підпільних виробників самогону), яке дозволяло їм буквально зникати в лісі.Коли уряд США заборонив виробництво та продаж алкоголю, цей надприбутковий бізнес миттєво перемістився в підпілля. Самогонні апарати ховали глибоко в лісах, печерах або на болотах далеко за містом. Але існувала одна проблема: до цих схованок потрібно було щодня носити сировину і забирати готовий спирт. Навіть найобережніший бутлегер неминуче протоптував у багнюці стежку з людських слідів. Для місцевих шерифів та федеральних агентів ці сліди були ідеальним дороговказом, що вів прямо до нелегальної броварні.Щоб збити поліцію зі сліду, контрабандисти вдалися до хитрощів. До підошов звичайних черевиків вони міцно прив'язували дерев'яні колодки або металеві пластини, на яких були майстерно вирізьблені коров'ячі копита. Людина, яка йшла в такому взутті по м'якому ґрунту, залишала сліди звичайної худоби, що нібито відбилася від череди.Найцікавіше в цій історії те, звідки американські самогонники взяли таку ідею. Історики вважають, що натхненням слугувала класична література!Ще у 1904 році вийшло оповідання Артура Конан Дойла про Шерлока Холмса під назвою «Пригода в інтернаті» (The Adventure of the Priory School). За сюжетом, злочинці використовували спеціальні підкови для коней, які залишали на землі сліди коров'ячих копит. У 1922 році стаття про подібний винахід з'явилася в американській газеті Evening Independent, і місцеві злочинці швидко адаптували геніальну ідею під власні потреби, зробивши взуття для себе.Спочатку цей трюк працював бездоганно. Агенти проходили повз «коров'ячі» стежки, шукаючи відбитки черевиків. Але згодом поліцейські розкусили цю хитрість, застосувавши просту логіку та знання біології:- Людина ходить на двох ногах, а корова — на чотирьох. Глибина втискування, відстань між кроками та розподіл ваги двоногої істоти в «коров'ячих черевиках» суттєво відрізнялися від справжньої ходи масивної тварини.- Справжня корова в лісі пасеться, хаотично блукаючи від куща до куща. Натомість «самогонні корови» крокували напрочуд цілеспрямовано — ідеально рівною лінією від дороги прямо до густих хащів, де й був захований алкоголь.Попри те, що згодом поліція навчилася відрізняти підроблені сліди, ці черевики назавжди увійшли в історію як символ відчайдушної винахідливості епохи Сухого закону.@istorium_ua

«Бучинторо» або «Буцентавр» — венеціанська церемоніальна галера, на якій з початку XII століття і до 1798 року проводилася церемонія заручин дожа Венеції з морем Церемонія була встановлена після 1000 року, на честь завоювання Далмації, яка раніше становила загрозу для Адріатичного моря, дожем П'єтро II Орсеоло. Обряд символізував морське панування Венеціанської республіки і був прив'язаний до Свята Вознесіння — дня, коли дож вирушив у експедицію.Спочатку церемонія складалася з досить простого звернення до моря з проханням про благословення венеціанців у їхніх славних починаннях. Згодом вона набула квазісвященного характеру і стала нагадувати фестиваль/весілля. У 1177 році римський папа Олександр III, за послуги, надані Венецією у боротьбі проти імператора Фрідріха Барбаросси, вперше повінчав дожа і море, і додав ще одну традицію: Папа зняв перстень з пальця дожа і запропонував кинути його в море.Після цього щороку дож кидав освячений золотий перстень у море і словами Desponsamus te, mare («Ми одружуємося з тобою, Море»), оголошуючи, що Венеція і море є нерозривним цілим.Згодом все це стало відбуватися на «Букентаврі», позолоченій галері. Приблизна довжина корабля становила 30 метрів, ширина — 6 метрів, а сама галера вважалася офіційною галерою дожів Венеції.Останній і найвеличніший Букентавр був побудований у 1729 році і зруйнований під час захоплення Венеції французами у 1798 році. Залишки корабля можна побачити в Музеї Коррер і Військово-морському історичному музеї поруч з Арсеналом.@istorium_ua

На цій фотографії 1906 року зафіксовано справжнє технологічне диво свого часу — один із перших електричних пилососів Elmo, випущений німецькою компанією Siemens. Дивлячись на цей громіздкий агрегат, важко повірити, що він є прямим предком сучасних бездротових моделей чи компактних роботів, які непомітно повзають нашими квартирами.До початку XX століття прибирання килимів було пекельною фізичною працею: їх доводилося виносити на двір і годинами вибивати палицями. Перші успішні спроби вакуумного прибирання були настільки масштабними, що пилососи монтували на возах із кінною тягою. Вони паркувалися на вулиці, а в будинки через вікна простягали довжелезні шланги (саме так працював знаменитий лондонський «Пирхаючий Біллі» Г'юберта Бута).На їхньому тлі пилосос Elmo (назва є скороченням від німецького Elektromotor) став революцією. Його нарешті можна було завезти безпосередньо в кімнату! Проте його «мобільність» була дуже відносною: апарат важив десятки кілограмів, нагадував невеликий промисловий котел на металевих колесах і працював із глухим, лякаючим гуркотом.Зверніть увагу на важливу деталь праворуч: товстий кабель тягнеться до настінної розетки. На початку 1900-х років електрифікація приватних будинків була величезною рідкістю. Тому такий прилад був не просто побутовою технікою, а красномовним символом статусу, який могли дозволити собі лише найзаможніші верстви суспільства.Цікавим є і соціальний аспект. Поява цієї машини зовсім не означала, що аристократія чи буржуазія почала прибирати самостійно. Як ми бачимо на знімку, оперувати цим «високотехнологічним» агрегатом продовжувала покоївка у класичній уніформі та накрохмаленому фартуху. Для багатьох слуг того часу ці перші електричні монстри здавалися не полегшенням праці, а небезпечними та складними механізмами, до яких доводилося довго і з осторогою звикати.@istorium_ua

Смертоносний «бумеранг» Африки: чому метальні ножі народу Занде мають таку дивну формуДивлячись на ці артефакти, можна подумати, що перед нами реквізит із фентезійного фільму або зброя інопланетян. Проте це цілком реальний, дуже ефективний і продуманий інструмент війни. Це кпінга (або мамбеле) — багатолезовий метальний ніж, який створили ковалі народу Занде (Азанде), що мешкає в саванах Центральної Африки.Химерна форма з трьома (іноді чотирма) різноспрямованими відростками-лезами — це зовсім не забаганка художника чи шамана. Це чиста прикладна фізика та смертоносна геометрія.Головна проблема звичайного метального ножа чи списа полягає в тому, що він має вразити ціль під правильним кутом, інакше просто відскочить держаком. Зброярі Занде вирішили цю проблему геніально: завдяки ідеальному балансу кпінга оберталася в польоті з величезною швидкістю, утворюючи суцільний диск із лез. Як би такий ніж не влучив у ворога — він гарантовано завдавав глибоких ран одним із своїх гострих відростків.Воїни Занде зазвичай носили по три-чотири таких ножі, закріплених на внутрішньому боці своїх великих плетених щитів. У ближньому бою їх використовували як звичайну клинкову зброю. Але найефективнішими вони були на дистанції до 10-15 метрів. Кпінгу метали двома способами:• Вертикально: щоб ніж перелетів через стіну ворожих щитів і вдарив згори.• Горизонтально (на рівні колін): щоб зброя, обертаючись паралельно землі, підрізала ноги супротивникам, які ховалися за щитами.Виготовлення кпінги вимагало колосальних витрат дефіцитного заліза та неймовірної майстерності коваля. Тому така зброя не була масовою.Ці ножі слугували маркером високого соціального статусу. Їх мали право носити лише професійні елітні воїни, вожді та знатні чоловіки. Крім того, кпінга офіційно виконувала роль валюти (так звані «примітивні гроші»). Такими ножами розраховувалися за великі борги, платили данину, а найчастіше — їх використовували як викуп за наречену (lobola). Передача кількох майстерно викуваних метальних ножів родині дівчини вважалася надзвичайно щедрим і почесним дарунком, що скріплював союз між кланами.Сьогодні ці унікальні зразки африканської металургії є гордістю світових етнографічних музеїв, нагадуючи про часи, коли зброя була одночасно і мистецтвом, і банківським рахунком.@istorium_ua

Процес очищення нафти у стародавньому Китаї — це одна з найвидатніших, але найменш відомих сторінок світової історії хімії та інженерії. Задовго до того, як у Європі з'явилися перші нафтопереробні заводи (XIX століття), китайці часів династії Сун (X–XIII ст.) вже використовували фракційну дистиляцію у промислових масштабах для потреб своєї армії.Нафту в Китаї видобували з глибокої давнини, переважно в північних і західних провінціях (наприклад, Шеньсі), часто як побічний продукт під час буріння глибоких (до 200 метрів!) соляних свердловин за допомогою бамбукових бурів.Сира нафта, яку китайці називали «Ши Ці» (кам'яний лак) або «Ши Чжі Шуй» (вода кам'яного жиру), була густою, чорною рідиною, сильно забрудненою піском, сіркою, водою та солями. Вона погано горіла, сильно коптила і забивала б будь-які тонкі механізми.Розуміючи військовий потенціал нафти, уряд династії Північна Сун створив у столиці Кайфен державний центр переробки — «Майстерню лютого вогню» (猛火油作 - Мен хо ю цзо). Це був справжній середньовічний нафтопереробний завод, що знаходився під суворим військовим контролем. Там працювали сотні ремісників, які стандартизували процес очищення.Процес базувався на тому ж принципі, що й створення міцного алкоголю, але вимагав набагато вищих температур і спеціального обладнання.Апарат складався з трьох основних частин:• Реторта (Кип'ятильник): Величезний чавунний або товстостінний керамічний котел, куди заливали відстояну сиру нафту. Котел герметично закривався куполоподібною кришкою.• Піч: Котел встановлювали над спеціальною піччю, де підтримували контрольоване горіння (найчастіше на вугіллі, щоб забезпечити високу і рівномірну температуру).• Конденсатор: Від купола котла відходила система труб (бамбукових, обмазаних вогнетривкою глиною, або металевих). Ці труби обов'язково проходили через великий резервуар із постійно циркулюючою холодною водою.Хімічна геніальність полягала в розумінні того, що нафта — це суміш різних речовин, які закипають при різних температурах.• Етап 1 (Випарювання води та легких газів - до 100-120°C): Спочатку з нафти випаровувалася зайва вода та найлегші, вибухонебезпечні гази. Воду часто відводили в окремі ємності.• Етап 2 (Здобуття «Лютого вогню» - 150-250°C): Коли температура зростала, починала кипіти потрібна фракція — легкі вуглеводні (аналог сучасного лігроїну або гасу/керосину). Пари цієї фракції піднімалися вгору, потрапляли в охолоджувальну трубу-конденсатор. Там, під дією холодної води ззовні, пара знову ставала рідиною і стікала в спеціальні герметичні бронзові резервуари. Це і була «Мен хо ю» (Нафта лютого вогню) — надзвичайно текуча, напівпрозора рідина, яка запалювалася від найменшої іскри.• Етап 3 (Залишок): Те, що залишалося на дні котла після википання легких фракцій, перетворювалося на густий, липкий мазут або бітум (асфальт).Китайці не викидали залишки. Густий бітум, що лишався на дні реторти, використовували у двох надзвичайно важливих напрямках:• Вологоізоляція: Ним смолили днища кораблів і дахи будинків.• Виробництво туші: Бітум спалювали в спеціальних закритих печах з мінімальним доступом кисню. Утворену надзвичайно дрібну і чорну сажу збирали і змішували з тваринним клеєм. З неї виготовляли знамениту китайську туш найвищої якості для каліграфії та малювання.@istorium_ua