Коли у Католицької церкви з’явилися три папи

Уявіть себе європейцем наприкінці XIV століття. Ви прагнете врятувати душу, але різні церковні центри називають законним папою різних людей. Кожен претендент відлучає суперника та його прибічників від церкви. Щоправда, троє пап з’явилися не відразу: від 1378 року їх було двоє, а після 1409-го — троє. Ця криза ввійшла в історію як Велика західна схизма.

Передумови розколу виникли ще в добу Авіньйонського папства. У 1309–1377 роках папський двір перебував не в Римі, а в Авіньйоні. Французькі монархи мали на нього значний вплив, хоча місто не належало Французькому королівству, а 1348 року стало папським володінням. У січні 1377 року Григорій XI повернув курію до Рима, але в березні наступного року помер.

Вибори його наступника відбувалися під сильним тиском містян. Римляни побоювалися, що кардинали, більшість із яких були французами, знову оберуть француза й повернуться до Авіньйона. Натовп оточив папський палац і вимагав: «Римлянина або принаймні італійця!» Дехто проник до винних погребів, а озброєні люди били списами в перекриття під приміщенням конклаву.

Кардинали обрали не римлянина, але італійця — неаполітанця Бартоломео Пріньяно, архієпископа Барі. Він узяв ім’я Урбан VI. Проте натовп помилково вирішив, що папою став старий римський кардинал Франческо Тебальдескі. Налякані учасники конклаву посадили його на папське крісло й накинули церемоніальний одяг. Тебальдескі заперечував, а частина кардиналів тим часом залишила палац. Згодом ім’я справжнього обранця оголосили публічно.

Спочатку кардинали визнали Урбана, але невдовзі відносини з ним зруйнувалися. Новий папа вимагав суворої реформи курії, різко принижував прелатів і дедалі авторитарніше поводився з опонентами. Пізніше він навіть наказав катувати кількох кардиналів, а п’ятьох із них стратили.

Улітку 1378 року група кардиналів залишила Рим і заявила, що вибори відбулися під примусом натовпу, а тому недійсні. У вересні вони обрали іншого понтифіка — Роберта Женевського, який прийняв ім’я Климент VII і влаштувався в Авіньйоні. Західна церква розкололася на дві обедієнції — тобто сфери визнання двох пап.

Франція, Шотландія, Неаполь і більшість іберійських королівств переважно підтримували Авіньйон; Англія, Угорщина, Скандинавія, значна частина Італії та Священної Римської імперії — Рим. Кордони цих таборів змінювалися разом із політичними союзами. Пересічна людина зазвичай не обирала папу самостійно, а визнавала того, кому підкорялися її монарх і єпископ. Та взаємні анафеми, подвійні призначення єпископів і конкуренція за церковні податки підривали довіру до всієї системи.

Папи помирали, але кожен табір обирав наступника. У 1409 році кардинали обох сторін скликали собор у Пізі. Він оголосив усуненими римського Григорія XII та авіньйонського Бенедикта XIII й обрав Олександра V. Проте обидва суперники відмовилися визнавати рішення. Так замість двох пап християнський Захід отримав трьох.

Після смерті Олександра V Пізанська обедієнція обрала Бальдассаре Коссу — Івана XXIII. Його часто називають колишнім піратом, але це переважно пізня легенда, заснована на звинуваченнях противників і піратській діяльності його братів. Косса справді мав військово-політичний досвід, був папським легатом і вельми суперечливим церковним політиком, однак його особиста кар’єра корсара не доведена.

Розв’язати кризу вдалося на Констанцькому соборі 1414–1418 років. Його формально скликав Іван XXIII під тиском короля римлян Сигізмунда Люксембурга — імператорську корону Сигізмунд отримав лише 1433 року. Коли Іван зрозумів, що собор може його усунути, він утік із Констанца, але був затриманий і позбавлений престолу.

Григорій XII погодився зректися, забезпечивши канонічне визнання собору своїми прибічниками. Бенедикт XIII відмовився поступитися й залишився у фортеці, де до смерті вважав себе законним папою. У листопаді 1417 року собор обрав Мартина V, якого поступово визнала більшість католицького світу.

Схизма показала, що визначити «єдиного намісника Христа» іноді можна лише через дипломатію, політичний тиск і рішення собору.

@istorium_ua