У масовій культурі хрестоносця часто зображують у сяйливих латах як шляхетного захисника віри. Насправді наприкінці XI століття лицарі носили переважно кольчуги, а сам похід супроводжували не лише битви й релігійні гасла, а й голод, хвороби та масове насильство. Наймоторошнішим його епізодом став канібалізм у сирійському місті Маарра.

У жовтні 1097 року хрестоносне військо підійшло до Антіохії — одного з найбільших і найкраще укріплених міст регіону. Облога затягнулася до червня наступного року. Воїни не могли повністю перекрити величезний периметр мурів, а навколишні землі швидко спустошили. Зимові дощі, холод, хвороби та нестача продовольства перетворили табір на місце повільного вимирання.

Хроністи повідомляли, що люди їли коней, віслюків, собак і щурів, збирали коріння та листя, вимочували й варили старі шкури. Деякі лицарі пили кров власних коней. Тварини гинули так масово, що більшість лицарів згодом мусила битися пішки або пересідати на мулів. Повідомлення про людоїдство під самою Антіохією непевні: ранні джерела радше говорять про його загрозу або поодинокі випадки.

У червні 1098 року хрестоносці захопили Антіохію, а потім розгромили військо мосульського правителя Кербоги. Проте перемога не розв’язала продовольчої кризи. Армія надовго затрималася в Сирії через епідемію, боротьбу за здобуте місто та суперечки між ватажками. Восени частина війська рушила на південь і в листопаді обложила Маарру — сучасний Мааррат-ан-Нуман.

11–12 грудня місто захопили після короткої, але жорстокої облоги. Хрестоносці влаштували різанину, однак очікуваних запасів майже не знайшли. Саме тут голод перетнув межу, яку навіть християнські автори згадували зі збентеженням.

Близький до подій автор «Діянь франків» повідомляв, що частина воїнів відрізала шматки від тіл загиблих мусульман, варила та їла їх. Фульхерій Шартрський писав про м’ясо, зрізане з мерців і засмажене на вогні. Радульф Канський, який не був очевидцем, створив особливо моторошний образ дорослих у казанах і молодших жертв на рожнах.

Масштаб канібалізму встановити неможливо. Хроніки не дають підстав стверджувати, що ним займалося все військо або що це відбувалося за наказом командування. Найімовірніше, йшлося про невизначену групу вкрай виснажених людей, які харчувалися тілами вже загиблих. Одні автори відносили ці події до облоги, інші — до часу після падіння міста.

Пізніші оповіді поклали відповідальність на тафурів — найбідніших супутників війська, нібито об’єднаних у напівдику громаду на чолі з «Королем тафурів». Їм приписували розкопування могил і демонстративне поїдання ворогів. Однак найдавніші свідчення про Маарру тафурів не називають. Історики вважають цей образ значною мірою літературним: він давав змогу перекласти провину на маргіналізовану частину походу.

Існує й оповідь, нібито Боемунд Тарентський наказав убити та засмажити полонених, щоб налякати ворожих шпигунів. Її записав Вільгельм Тірський лише в другій половині XII століття. Навіть за його версією, ішлося не про бенкет, а про інсценування: тіла готували так, ніби їх збиралися подати ватажкам, щоб поширити чутки про жорстокість франків. Підтвердити історичність цієї історії неможливо.

Самі керівники походу не повністю замовчували трагедію. У листі 1099 року до папи Пасхалія II вони визнали, що крайній голод змусив християн їсти тіла сарацинів. Згодом реальна трагедія обросла легендами й стала частиною страхітливої репутації хрестоносців на Сході.

@istorium_ua