Експати у Києві під час війни: хто вони і як їм тут живеться

Київський експат пост-2022 року — це вже не той «кочівник-айтішник», MBA-носець в умовному «Метінвесті» чи англійський викладач з Craigslist. Сьогодні — це дипломатичний, гуманітарний та євроінтеграційний десант: посольства, ООН, Червоний Хрест, євроінтеграційні офіси реформ та ще сотня міссіонерів та організацій з «реформування совкового в несoвкове». У цьому світі є дві основні категорії:— ідейні відчайдухи — ті, хто дійсно приїхав допомагати (меншість);— заробітчани-експати — більшість, приїхали «підняти кеш». Вища освіта? Не завжди, особливо в європейців її зазвичай немає. Але знання російської — це саме той «skill» який надає тут перевагу. Для експатів із Кавказу та Середньої Азії це «по дефолту», і тут їх рятує саме англійська, бо її рівень для виходців з постсовкових країн автоматично сигналізує про їх «заможну родину й дорогу освіту». На іншому боці — європейські селяни, які прагнуть вирватися в люди, для яких знання англійської на батьківщині не надає ніяких переваг. Контраст — як між «європейською сільською дискотекою» та «мажорами-киргизами з університету у Лондоні». Цікаво, що найрозумніші таки починають вчити українську — як конкурентну перевагу для майбутніх місій. А от «чисті російськомовні» ловлять культурний шок у західних регіонах, де чиновники принципово спілкуються лише українською. Англійська ж у наших держслужбовців досі звучить тааак, що частіше взагалі ніяк. Євроінтеграційні офіси, розуміючи цю проблему, в основному, роблять ставку на експертів з балтійських країн, які ще трохи володіють совковим варіантом російської, тож мають більше шансів донести ідеї ЄС-реформ до відповідних кабінетів і кулуарів. Вибухи? Звикають. Але сцени іноді — як із комедії. У квартирі може жити старожил, який спить під час тривог і максимум виходить у коридор дочитати Ніколаєвського Ванька в оригіналі. І його сусід-новачок, який панікує, бо «по нормативці» старожил мав би вести його за руку у бункер, а не підморгувати й казати: «Расслабься, це лише ППО працює». Старожил же сам розгублений — треба і новачка не образити, і щоб потім у Брюссель чи Женеву не прилетіла скарга на «брак емпатії». А трапляються й несподівані кейси. Один експат після відпустки почув запитання:— «Ну що, вдома трохи відпочив від київських ночей?»— «Та ні, хлопці, я відпочиваю саме тут. Бо вдома я — колишній політик і медійна особа. А в Києві мене ніхто не знає. Тут у мене — справжній wellness».